У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Визволяв Херсон, тримав Бахмут та відбивав села на Запоріжжі.
Олександр Тарнай у 2015-2016 роках брав участь в АТО, із перших днів повномасштабного вторгнення воював у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Його життя обірвалося під час виконання бойового завдання на Запоріжжі.
«Сашко загинув 13 лютого вночі. Доставляв на пікапі кількох піхотинців на позицію плюс провізію й боєприпаси. Тоді якраз потепліло, ще й дощ пішов. Ґрунтова дорога розкисла й перетворилася на багнюку, і коли пікап проїжджав балку, одна шина злетіла — машина застрягла. Хлопці відбігли й сховалися, хто як міг, Сашко викликав по рації КЕТЛ (легкий тягач). Але росіяни їх „зрисували“, встигли навести ствольну арту й відкрити вогонь. Ніхто з хлопців не постраждав, вони були трохи на віддалі. А Сашко залишався ближче до машини — як водій не хотів втрачати жодної секунди, коли під’їде тягач. Завжди був дуже відповідальним», — розповів побратим Олександра, офіцер 128 ОГШБр Ярослав Галас.
Він зазначив, що за чотири роки повномасштабної війни об’їздив усі підрозділи їхньої бригади, знає сотні людей, серед яких дуже круті бійці, однак таких, як Сашко, одиниці.
«Можу сказати без жодних перебільшень (і це підтвердять ті, хто розуміється в темі), що Сашко був одним із найкращих бійців 128 ОГШБр. Хоча не любив війну, не був кадровим військовим і навіть не підписав контракт», — додав Ярослав.
Олександр народився 28 лютого 1990 року в Ужгороді. Закінчив місцеву школу № 2, згодом факультет туризму. У цивільному житті займався встановленням сцени, світла та звуку для масових заходів. Часто їздив за кордон, супроводжував концертні трибют-шоу, працював із такими виконавцями, як Scorpions та Metallica.
«У 2015-2016 пройшов АТО, служив артилеристом в іншій бригаді. А в перші дні повномасштабки сам пішов у військкомат і попросився у 128 ОГШБр. Йому пропонували артилерійський підрозділ, там було би трохи безпечніше, але Сашко вибрав піхоту — гірсько-штурмову роту. Його підрозділ — дуже професійний і ефективний — кидали туди, де найважче: стара, перевірена всіма війнами практика. Сашко зупиняв ворожі колони в перші тижні війни біля Запоріжжя, брав участь у штурмах на Херсонщині, тримав дуже важку оборону в Бахмуті, визволяв села під час контрнаступу на Запоріжжі. Усе це — ближні бої, коли бачиш ворога впритул. Я знаю принаймні про п’ять його поранень, а ще було багато контузій, серед яких дві, коли лопнули барабанні перетинки», — зазначив Ярослав.
Він підкреслює, що Олександра вирізняли спокій, відповідальність, безвідмовність у роботі. Ярослав навів кілька цитат із розмов з «Тереном».
«На Херсонщині ми проривали передній край росіян у посадках, вели ближні бої. Попереду йшов танк, за ним штурмовики на чотирьох „бехах“ плюс „УР-ка“ (гусенична установка розмінування). Під час одного зі штурмів „УР-ка“ поїхала не в тому напрямку, танк став, одна з „бех“ закипіла. Тоді ми пішли вперед на трьох „бехах“, одна з яких підірвалася на міні, а інші підбили з протитанкових ракет. За кілька днів боїв у моєму відділенні п’ятеро стало „200“, а решта „300“. Зрозуміло, що під час штурмів втрати неминучі, але це була жерсть…» — розповідав Олександр про бої за Херсон у 2022 році.
«Ми залетіли на „бесі“ у ворожу посадку, наш взводний одразу „300“, командування взяв сержант. Починаємо зачищати посадку — просуваємося крізь кущі й дерева, стріляємо, збоку горить „беха“. І в самому кінці посадки нариваємося на групу росіян — осіб 15–17. Ми знищили їх усіх — перебили з автоматів. Потім на нас вилетів БТР із намальованою „V“ й піхотою на борту. Хтось лупанув по ньому з гранатомета, і піхота посипалася вниз. Частина зуміла втекти, когось ми перебили, а БТР рвонув геть…» — ще одна «штурмова» історія.
«Наш підрозділ узяв штурмом посадку, надійшла команда рухатися далі й брати наступну. А зі взводу залишилося 12 бійців — вимотаних, виснажених, щойно після „м’ясорубки“. Пішли тільки четверо нас. Посадка завдовжки 1,6 кілометра, у ній, за даними розвідки, 17 росіян. Ми йдемо й не знаємо, що буде за кілька хвилин… На щастя, зліва вже зайшов сусідній підрозділ, а саму посадку перед тим гарно „прокосила“ „Шилка“ (зенітна установка). Тому ворогів уже не було, ми тільки закріпилися. Але могло бути зовсім по-іншому…» — ще один досвід «Терена».
Ярослав говорить, що Олександр витримав у штурмовій роті чотири роки.
«Перед тим фатальним виїздом 13 лютого Сашко пожартував: „Усе буде норм: максимум отримаю маленький осколок і поїду на реабілітацію“. Дуже промовистий жарт, який показує — тільки після неважкого поранення боєць має шанс отримати 30 днів реабілітації й трохи відпочити…» — написав він.
Сестра Олександра Наталя зазначає, що «Терен» був найкращим братом, якого лише можна бажати.
«Сьогодні рівно тиждень, як ми поховали Сашу „Терена“. Досі не віриться, що його більше немає з нами, здається що от-от має передзвонити чи записати голосове… Серце розривається… Дякую його друзям, побратимам, його коханій, усім родичам і близьким, тим, хто був поруч із ним у житті. Дякую всім, хто прийшов провести Сашу в останню дорогу.
Дякую за підтримку і за слова співчуття — вживу і в коментарях. Він був найкращим братом, якого тільки можна побажати, і взагалі мега крутим чуваком!» — написала вона.
26 лютого 2026 року воїна провели в останню путь у рідному Ужгороді. Ховали «Терена» за два дні до його Дня народження: 28 лютого йому мало б виповнитися 36 років.
Останній спочинок захисник отримав на Пагорбі Слави.
«Із земним днем народження, дорогий Сашко. Нехай твоя прекрасна душа знайде спокій серед лицарів нової доби! Стільки тобі принесли красивих квітів, милувалась нині. Стільки любові від рідних, друзів, побратимів! Такий невимовний біль розриває. Сумно і пусто…» — написала волонтерка Галина Ярцева.
Олександр Тарнай був нагороджений державними та відомчими нагородами: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», медалями «Незламним Героям російсько-української війни», «Золотий тризуб», «За поранення» («За жертву крові в боях за волю України»), «Хрест Сухопутних військ», Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За службу».
У воїна залишилися батьки, сестра та кохана.
Слава і честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Natalia Tarnay та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
