Здається, що є спільного між надсучасними дронами та тракторцями? Тим більше — коли їх розділяє практично ціла епоха технічного прогресу — понад сто років. Виявляється, що така…
«Знахар» не рвався до гучних ролей і не шукав «свого» підрозділу. Просто знав: коли починається війна, сидіти й чекати — не варіант.
Історію оборонця оприлюднив на своїй сторінці 1027-й зенітний ракетно-артилерійський полк.
«Знахар» — військовослужбовець 1027-го зенітного ракетно-артилерійського полку, який з першого дня повномасштабного вторгнення став у стрій. Його історія — про відповідальність, спокій без пафосу і людей, яких потрібно втримати разом, щоб захищати своє.
Його військовий шлях розпочався ще у 2017 році, коли його викликали до ТЦК, де він пройшов ВЛК і потрапив до оперативного резерву першої черги. А вже з першого дня повномасштабного вторгнення був у строю.
За словами бійця, родина сприйняла його рішення із хвилюванням.
«Дружина взагалі забрала в мене документи — не хотіла пускати, але я їх „викрав“ і пішов у військкомат», — сміється він.
У підрозділі ППО боєць опинився через розподіл.
«Ми сиділи у військкоматі, чекали розподілу. Запитали, чи піду в підрозділ, я відповів, що мені все одно куди — дайте автомат і поїхали воювати, скільки можна сидіти», — каже «Знахар».
Він брав участь в обороні Києва та Київської області, події перших днів пригадує добре.
«Чесно — страху не було. Була „нерозберіха“. Ніхто толком не розумів, де ворог і що відбувається. Копали окопи, будували укріплення, блокпости. А потім сіли на ГАЗ — 66. Потрібні були люди, яким уже за 40 — і почали виконувати завдання на ЗУ-23-2», — розповідає чоловік.
Свій позивний «Знахар» отримав від побратимів, через співзвучність із прізвищем, до лікування прямого стосунку не мав.
Після визволення Київщини він здебільшого займався технікою: ремонт, обслуговування, і, звісно ж, бойові чергування. Був головним сержантом групи регламенту та ремонту в дивізіоні.
З його слів, він не айтівець, але знайти запчастини, організувати ремонт — це його.
Найскладнішим у цій роботі, на його думку, — втримати разом хлопців із різним досвідом, характером і темпераментом. Це справді коштує нервів.
«У цивільному житті всі різні, з амбіціями й заслугами, але на війні не так важливо, ким ти був. Якщо треба будувати — значить усі будують. Я багато спілкуюся з людьми, намагаюся зрозуміти, що для них важливо і чим можу допомогти», — каже «Знахар».
Злагодження та атмосферу в підрозділі він вибудував через спілкування. Коли налагоджуєш контакт, бачиш людей такими, які вони є насправді.
«Ми мотивували одне одного, якщо треба — то треба. Вчитися — значить учитися. Іноді бійця просто потрібно вислухати. Це дуже важливо — щоб він відчував, що не сам, швидше адаптувався і не замикався в собі», — підкреслив військовий.
Головною мотивацією на початку війни для нього було і є — захист країни, а ще — поруч були зовсім молоді хлопці, фактично діти.
«Їм жити далі. Ми їх берегли, бо вони не завжди до кінця усвідомлювали, що відбувається. Я своє вже пожив. Якщо що — заберу із собою п’ять-сім. А їм — жити», — сказав «Знахар».
На запитання, що він відчував під час бойових чергувань, коли бачили ціль і відкривали вогонь, боєць каже просто — азарт.
«Азарт збити цю гидоту. Такий собі мисливський. Уже потім приходить думка, що воно може прилетіти і в тебе. Але під час роботи про це не думаєш», — ділиться він.
Вдома на воїна чекає дружина і син. Чоловік мріє про закінчення війни, мир та тишу, а ще про садок та господарство.
Як повідомляла АрміяInform, в юності «Марс» захоплювався технікою, впевнено працював на тракторі, а згодом уже на сервісі компанії «Тойота».
