«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Бредлі Кроуфорд (Bradley Crawford) — військовослужбовець Армії США у відставці.
Міжнародний бойовий радник, засновник Tactical Combat Advisory Group (TCAG), який з перших тижнів широкомасштабного вторгнення працює в Україні: займається усім — від мобілізації та відновлення бригад до підготовки інструкторів і підрозділів безпосередньо поблизу лінії фронту. На його рахунку більше ніж 5000 підготовлених українських військовослужбовців, робота з понад 20 бригадами.
— Як почався ваш шлях до України та цієї війни?
— До війни я працював у тренінговій компанії для правоохоронних структур. До цього — служба в Армії США, міжнародний бойовий радник, моя робота полягала в підготовці іноземних підрозділів.
Коли росія напала на Україну, я одразу зрозумів: це не локальний конфлікт. Це потенційна криза для всієї Європи. Я все життя тренувався воювати проти російської армії — і не міг стояти осторонь. Зрештою, мені ніколи не подобалися росіяни.
Спочатку я планував приєднатися до Іноземного легіону. Але українська сторона запросила мене працювати над мобілізацією та підготовкою — тоді система тільки формувалася. Так я опинився в Києві, а згодом — у бойових підрозділах.
— Ви брали участь у відновленні 36-ї бригади морської піхоти після Маріуполя. Що це була за робота?
— Після відходу росіян з Київщини, мене призначили радником Української морської піхоти. Я працював безпосередньо з командувачем морської піхоти, і нам було доручено сформувати та навчити 36-ту бригаду, а також інші підрозділи морської піхоти. Командувач прямо сказав мені, що бригаду потрібно перебудувати з нуля.
Ми працювали в Миколаєві та Одесі, збирали вцілілих, формували підрозділи, відновлювали управління, тренували за новими стандартами. Це була системна робота протягом п’яти-шести місяців.
З того часу ми працювали з десятками бригад — механізованих, танкових, піхотних, з Нацгвардією, з навчальними центрами по всій країні.
— Ви тренували військових у багатьох країнах. Чим українські солдати відрізняються від інших?
— Принципової різниці немає: скрізь солдати хочуть навчатися і вижити.
Але українці надзвичайно мотивовані. Вони дуже швидко вчаться — за умови, що є довіра. Довіру тут не купиш одразу, її потрібно вибудовувати. Але коли вона з’являється — вони слухають, аналізують і реально впроваджують.
І ще один момент: різниця між добровольцями та мобілізованими часто перебільшена. Все залежить від того, як з ними працюють. Якщо ставитися професійно й чесно — вони віддають максимум.
— Ви часто пишете про культуру сержантського корпусу. У чому тут ключова проблема?
— Українська армія ще не повністю відійшла від армії пост-холодної війни (спеціально не кажу — радянської), офіцероцентричної моделі. У західних арміях сержант — ключова фігура на полі бою.
Я часто кажу командирам: «Дайте сержантам повноваження. Не стійте в них за спиною». Це складно психологічно, але коли вони бачать результат — система починає працювати.
Я читав лекції на цю тему для командного складу, працював із сержант-майорами. Ці зміни вже йдуть — і це дуже важливо.
— На вашу думку, як змінилася підготовка з 2022 року? Війна ж радикально еволюціонувала.
— На початку не було майже нічого: мінімум стандартів, мінімум навчальних матеріалів.
Сьогодні є підготовлені посібники, курси, онлайн-навчання, система підготовки інструкторів. Генштаб, структура J7 зробили величезну роботу.
Моє перше завдання в будь-якому центрі — «train the trainers». Якщо інструктор слабкий — армія слабка.
І головне: ми вчимося у самих українців. Поле бою змінюється кожні 90 днів. Західні «класичні» методики часто застарівають швидше, ніж встигають потрапити в підручники.
— Ви тренуєте підрозділи іноді за 10–15 км від фронту. Це усвідомлений ризик?
— Ми працюємо там, де це найбільше потрібно.
Донеччина, Херсонщина, Запорізький напрямок — так, це небезпечно. Але командири це цінують. Тренування безпосередньо перед боєм рятує життя.
— Ви втрачали колег і учнів. Як із цим жити?
— Це найважча частина.
Один із наших загинув через вісім годин після виходу на бойове завдання. Інші — вже у складі українських підрозділів.
Я намагаюся зберігати пам’ять про них. Пишу, показую фото, розповідаю історії. Це моя внутрішня відповідальність — не робити роботу «наполовину», бо вони віддали все.
— Як вашу роботу сприймають у США?
— Україна — дуже поляризована тема. Так, приблизно 50 на 50. Частина людей підтримує, частина — ні.
Багато хто навіть не розуміє, що війна досі триває. Але військові, експертні та оборонні кола уважно спостерігають. Особливо за дронами, статичною війною, новою логікою бою.
Україна сьогодні — це лабораторія війни XXI століття. І Захід або навчиться тут, або заплатить за це пізніше значно вищу ціну.
— Захід справді вчиться? Чи робить вигляд?
— Поки що — надто повільно.
США можуть створити FPV-дрон за 70 тисяч доларів, коли український коштує в рази менше і реально працює.
У НАТО майже немає дронових підрозділів на рівні взводу чи роти. Це катастрофічне відставання.
Українці мають не лише отримувати допомогу — вони можуть навчати. Пілоти, інструктори, сертифікація, спільні школи. Це і є реальна цінність України для Заходу.
— Якщо війна закінчиться — яка ваша місія?
— Військо потрібно буде перебудовувати ще роками. Я залишуся тут як радник.
Я не партнер. Я союзник. Я вважаю себе солдатом України. Я не отримую грошей, я просто роблю свою роботу.
Україна вийде із цієї війни однією з найбоєздатніших армій Європи. Це займе 10–15 років, але цей шлях уже почався і його не зупинити.
— І наостанок. Ви часто пишете публічно. Чи плануєте книгу?
— Можливо. Але спочатку — повернути людей з війни живими.
Все інше — потім.
Це інтерв’ю — рідкісний приклад погляду людини, яка одночасно є частиною західної військової культури й щоденно працює в українській реальності війни. Саме такі голоси формують міст між Україною та тими, хто ще не до кінця зрозумів, що відбувається на фронті XXI століття.
