Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Боронив країну сім років, ніколи не підводив побратимів.
«Він завжди йшов у головних групах, виводив нас із небезпечних ситуацій. Більш відданого та відважного побратима я не знав», — розповідає про Олега військовий із позивним «Молодий».
А побратим «Сміх» пригадував жертовність «Ворчуна», його готовність допомогти і прагнення не наражати інших на небезпеку.
Олег народився і виріс на Сумщині, у селі Хмелів Роменського району. Для батьків він був гордістю та опорою, з дитинства серйозний та щирий. Вчителі пригадують, що в школі Олег був здібним та старанним учнем. Любив усі предмети, але найбільше цікавився історією — насамперед рідного краю, нашої держави. Підручниками не обмежувався, читав історичні книги, цікаві публікації в газетах. На уроках відповідав змістовно і натхненно, ніби на сцені виступав. А ще хлопець був творчим: грав на гітарі, любив малювати — пейзажі, портрети земляків.
Педагоги кажуть, що Олег ніколи нікого не ображав, навпаки, був готовий допомогти або заступитися за слабшого. Ніколи не ховався за спини інших у скрутних ситуаціях. Він став прикладом для свого племінника і виховав його патріотом України. Тому ніхто із земляків не здивувався, що чоловік у 2015 році взяв до рук зброю, щоб захищати Батьківщину.
«За його фронтовою біографією направду можна писати літопис війни. У 2015-2019 роках брав участь в АТО/ООС, у лютому 2022 року — знову взяв до рук зброю, аби боронити країну від масової ворожої навали. Воював у лавах 131-го окремого розвідувального батальйону імені полковника Євгена Коновальця. Був старшим розвідником, головним сержантом 2-го розвідувального взводу», — повідомила Вінницька міська рада.
Саме із цим містом пов’язані останні роки життя Олега. Тут він працював на кондитерській фабриці в мирний час, а потім неподалік обласного центру була його військова частина. Саме у Вінниці під час однієї з ротацій він зустрівся із вінницькою журналісткою, відомою волонтеркою і благодійницею Аріною Кантоністовою. Пара побралася, і влітку 2022 року в них народилась донька Катруся.
«Це був настільки надійний чоловік, ви навіть уявити собі не можете! Для мене він став братом. Був братом і залишиться братом. Олег страшенно радів донечці. Це треба було бачити, які емоції переймали його, коли брав дитину на руки», — пригадує хрещений батько Катрусі, журналіст Олексій Керман.
Проте сповна насолодитися батьківством Олег не зміг, адже ще в перші дні повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до війська. Він пройшов із боями Херсонську, Харківську, Луганську, Донецьку та Запорізьку області, останнім часом воював на Оріхівському напрямку. За мужність та зразкову службу відзначений високими нагородами: медаллю «За військову службу Україні», іншими медалями.
«Ми йшли з Олегом на всі завдання. Були впевнені в його професійності та надійності. Він ніколи не підводив побратимів, командування та Україну. На завданнях — зосереджений, на відпочинку — душа компанії, — згадує кум і побратим «Добрий». — Ми багато пережили разом. Він завжди йшов першим у бій. Навіть коли я вів групу як перший, то Олег завжди був попереду. У моменти, коли зникала віра і опускалися руки, Олег надихав. Було таке, що переховувалися, і в цей момент між нами пролетів осколок. Ми переглянулися: «Не сьогодні».
Йому ще вдалося поїхати на день народження дитини.
«Свято було прекрасне. У нас був спільний танець. Ми танцювали з ним, наче востаннє, і відчуття були, як у той момент, коли ми з ним тільки познайомилися. Ми мріяли поїхати на відпочинок, бо за вісім років у нас так і не було медового місяця», — пригадує дружина.
А 26 серпня 2025 року Олег Кривогуз загинув. Це сталося поблизу села Приморське Василівського району Запорізької області. Разом із побратимами він прямував на зміну, але їхній підрозділ потрапив у засідку. Під час бою Олег дістав смертельне поранення…
Герою назавжди залишилось 44 роки. Побратими, які приїздили попрощатися зі своїм «Ворчуном», розповідали, що він був гідним чоловіком. Він любив Батьківщину, але це не було чимсь показним. Він тримав цю любов глибоко в серці та проніс її через усе своє життя, доводячи вчинками. Пригадували, що він був досвідченим воїном і справедливою людиною, завжди готовою прикрити інших.
Побратими Олега Кривогуза залишили для маленької Катрусі короткі спогади про те, яким знали її тата. Написали їх на прапорі, який розстелили на труні полеглого захисника.
Вінниця попрощалася з Олегом Кривогузом 22 вересня 2025 року. Героя поховали на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
Вічна пам’ять та слава Воїну!
Фото із соцмереж Аріни Кантоністової та Суспільного
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
