У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Борис працював рятувальником у квітні 2022 року в окупованому Мелітополі, невдовзі через проукраїнську позицію він опинився за ґратами.
Історію визволеного з російської неволі українця розповіли в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими.
«Ця історія розпочалася у квітні 2022 року в окупованому Мелітополі. Борис працював рятувальником і через це миттєво перетворився для загарбників на ціль. Як і всі, хто допомагав Україні», — йдеться в повідомленні.
Спершу йому неодноразово пропонували російське громадянство та роботу в місцевому міністерстві надзвичайних ситуацій. Утім, щоразу Борис відмовлявся, бо не хотів ставати колаборантом.
Як зазначили в Коордштабі, невдовзі через проукраїнську позицію він опинився за ґратами та відчув усю жорстокість так званого «русского мира». А ще — усю його сюрреалістичність, спершу у так званій «днр».
«Там повторювали тези російської пропаганди, хоча користувалися українськими паспортами. Розповідали про „переваги“ життя в радянському союзі, хоча його не застали. Така ностальгія була навіть у 20-річного наглядача, який міг би обрати краще життя, обрати Україну», — сказав Борис.
Далі на нього чекала жорстока «прийомка» вже в колоніях на території країни-агресорки.
«Почався „нескінченний етап“ по так званому „золотому кільцю росії“: система не залишала його надовго в жодній із тюрем», — повідомили в Коордштабі.
За роки полону Борис схуд до 45 кілограмів. В одній з установ тюремники навіть вирішили давати йому трішки більше сублімованої картоплі. Водночас фізичний та моральний тиск не припиняли.
«Дуже нечасто в камері з’являлась книжка. Вона ставала порталом у світ, де є ще щось, крім ґрат і болю», — згадав Борис.
За його словами, кожна колонія — ніби окремий світ. Різниться усе: від вигляду залізних щитів на вікнах камери до режиму тиші чи правил багатогодинного стояння без руху. Незмінне тільки ставлення наглядачів.
«Якщо була можливість, я намагався більше рухатися у камері. Проте фізичну активність конвоїри сприймали як підготовку до спротиву — за це жорстоко карали», — розповів чоловік.
Попри все, у ворожих застінках Борис продовжував дбати про побратимів, зокрема промивав пораненим побратимам гнійні рани. Розмови з ними пошепки допомагали зберегти здоровий глузд.
«Більшість трималися за спогади про сім’ю, але думати про близьких інколи було важко — це розривало серце. Також ми часто згадували кулінарні рецепти… Усі розповідали, як готували вдома. Ми ніби створювали уявний бенкет посеред реального голоду», — згадав Борис.
Між полоненими завжди існували солідарність та взаємопідтримка.
«У камері було правило — імениннику ми віддавали денну пайку хліба. Це був найдорожчий подарунок, який лише можна було уявити», — усміхається чоловік.
Повернення в Україну було його мрією. Мрією, яка після раптового нічного підйому стала реальністю.
«Один переліт літаком, потім другий, а потім тиждень я чекав, бо виявилося, що моє прізвище було неправильно написане в російських списках», — сказав він.
Борис певен, що все врешті вдалося, бо дотисли з українського боку.
Нині чоловік вже пройшов курс лікування та продовжує реабілітацію. З перших годин на українській землі завжди поруч його дружина Людмила. Саме вона додає сил Борису втілити задумане ще у ворожих застінках — повернутися на службу в ДСНС.
«Не для того я пройшов цей важкий шлях, щоб опустити руки. Тим паче зараз, коли країна потребує допомоги кожного, хто може бути корисним», — запевнив Борис.
Як повідомляла АрміяInform, загалом у 2025 році в результаті роботи Координаційного штабу було повернуто з російського полону 2080 військових та 230 цивільних.
