Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Руслан Ліщук майже 25 років відслужив у пенітенціарній системі — пройшов шлях від пересічного контролера до очільника відділення соціально-виховної та психологічної роботи Хмельницького СІЗО і погонів майора внутрішньої служби.
Йому лишалося 4 місяці до заслуженої пенсії, але сумління патріота окреслювало інші пріоритети у час, коли країну нещадно терзає ворог, аніж дбання про забезпечену старість. Літо 2022-го — його персональний Рубікон, перейшовши який чоловіка чекала фронтова дорога завдовжки майже три роки. Тут він у званні старшого сержанта самовіддано воює, обираючи від пращурів позивний «Клим», поки у березні 2025 року ворожий снаряд підло не зупинив звитягу цього Українця.
Донор крові і одягу для нужденних ув’язнених
Останній бій 47-літній захисник прийняв на Запорізькому напрямку, під Роботиним. Побратими й рідні прощалися з воїном у Свято-Георгіївському храмі Хмельницького, а поховали його на Алеї Слави в мікрорайоні Ракове. Героя посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Руслан Леонідович — корінний хмельничанин, закінчив міську ЗОШ № 5 та Шепетівське медучилище, де з відзнакою здобув фах стоматолога. Пізніше — отримав диплом правознавця Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в Харкові. У кримінально-виконавчій системі впевнено йшов щаблями зростання. Добре знав царину режиму і охорони, певний час відповідав за кінологію у слідчому ізоляторі, спробував сили в міжрегіональному управлінні, проте повернувся у рідну установу, де опікувався соціально-виховною роботою. Він був надзвичайно добрим, знаходив спільну мову як з колегами, так і засудженими й ув’язненими. Ліщук одразу відгукувався на заклик допомоги — був донором крові, разом зі своєю мамою допомагав нужденним, які виходили із СІЗО у світ й не мали хоч якоїсь одежини, купуючи її на секонд-хенді.
Він так аргументував своє ставлення до підопічних за гратами: «Людина оступилася, потрапила у ці сірі стіни. А тут на неї одразу вішають ярлика, немов їй уже нічого й у світі жити. Ні, потрібно допомогти кожному одуматися і виправитися, щоб там не було». Таким був його підхід та філософія.
«Якось нам у квартирі замінювали водяні лічильники. Прийшов майстер — хлопчина. Все зробив як слід. Я звикла: якщо хто в хаті є, хоч і чужий — обов’язково пригощаю чаєм. Майстер радо згодився, сів за стіл, похвалив млинці мої. І от заходить Руслан… Вони один одного впізнали — той молодик колись відбував термін — радо привіталися, погомоніли, немов старі знайомі, про життя-буття. Таких випадків просто на вулиці чимало було. Бо минає час, люди відбувають покарання, і їм потім доводиться зустрічатися отак просто в тебе ж вдома! Переконана: і мого сина є заслуга в тому, що після перебування за ґратами не всі правопорушники впадали у кримінал, а багато хто почав заробляти працею на хліб та достойно поводитися», — розповідає матір Ліщука Антоніна Іванівна.
Колеги нашого героя рефреном зауважують на його універсальності та ідеальному наставництву щодо молоді, яка йде на службу. Та й сміливості йому не бракувало, — свого часу він входив до складу групи швидкого реагування СІЗО. Якось патрулюючи територію ізолятора, Ліщук із колегами зумів викрити правопорушників, які намагалися передавати заарештованим наркотичні засоби. Саме він глупої ночі помітив одного зі зловмисників, дочекався сприятливого моменту і завдяки блискавичній реакції зміг його затримати. Це дозволило перекрити цілий «наркоканал» — поліція тоді зібрала відповідні докази.
Приїхав з фронту і залишив на пам’ять доні Сонячну систему
«На початку повномасштабного вторгнення рф запам’ятав його слова: «Мушу воювати, бо так хоча б затримаю окупанта і дам іншим час краще підготуватися вже до власної черги у війську. І не став шукати „хорошого місця“ в армії, а пішов простим бійцем… Спочатку ми не повірили, коли начальник установи на ранковій хвилині мовчання сповістив про загибель Руслана Ліщука. До розпачу жаль, що такі люди віддають життя в боротьбі за волю і незалежність України», — згадує колегу співробітник СІЗО Валентин Ганжук.
«Якщо чесно, покохала його за великі голубі очі. Перша дочка Богдана народилася у 2005 році, друга — Злата — побачила світ 2013-го. Він жив удома в жіночому царстві і був дуже турботливим батьком, любив з дітьми виконувати домашні завдання, навіть важкі задачі з математики. Востаннє, коли приїхав з фронту в січні 2025-го, він нас не попередив, то був сюрприз. Так серце затьохкало від несподіванки, коли прийшов до мене на роботу з букетом улюблених білих ромашок. Златі в школі саме дали завдання креативно зобразити Сонячну систему у власному проєкті. І чоловік їй допоміг — він не відпочивав, а майстрував нашу головну зірку та планети. Востаннє допоміг…» — згадує зі сльозами в голосі Вікторія Ліщук.
На початку великого наступу рф Руслан Леонідович займався рекрутингом засуджених, які висловили бажання добровільно долучитися до захисту України. Напевно, в нього з’явилося відчуття, що, агітуючи когось, він і сам має пройти те, до чого закликає: пережити власну історію війни. Вже у війську старший сержант Ліщук часто комунікував з колишніми засудженими, а тепер — побратимами. Вони ділилися новинами й порадами, перебуваючи в окопах і воюючи на одному — українському боці. Бойовий шлях «Клим» розпочав у 383-й окремій бригаді безпілотних авіаційних комплексів Повітряних Сил, де був командиром відділення зенітного комплексу. А в жовтні 2024-го переведений до 118-ї окремої механізованої бригади, де очолив мінометне відділення.
«Позивний Руслана був „Клим“ — так звали прадіда, і син взяв це ім’я на фронті як бойове ймення. Яким же він був щасливим, коли нищив безпілотники! Бувало, йому телефоную й чую, як хтось удалині кричить. Я цікавилася: що то означає? А син казав: то емоції радості від збиття ворожого „Шахеда“… Коли холодно, одягаю його улюблену куртку, — вона так гріє, нагадує про синове тепло і його любов. А ще — пояс із собачої шерсті, переданий побратимами. Син мав проблеми зі спиною і носив його на передовій», — розказує Антоніна Іванівна.
Захищав аеродроми і «гасив» окупанта мінами
Із Русланом Сисаком Ліщук служив у СІЗО, разом вони і воювали, міняючи один одного на позиціях. Напередодні російського нападу Сисак вийшов на пенсію, а в березні 2022-го вже стояв в армійському строю.
«Усередині літа Ліщук попав у ту ж роту, де служив і я. Руслан був командиром відділення зенітного розрахунку ЗУ 23-2. Майже рік захищав одне з летовищ Полтавщини, згодом — на Хмельниччині. А в жовтні 2024-го нас відрядили у 118-ту бригаду. Попали в один взвод на Оріхівському напрямку неподалік Роботиного. Мешкали в одній хаті з іще трьома побратимами. Там виконували піхотинський функціонал. Я був номером обслуги міномета, Руслан — командиром мінометного відділення. На їхній позиції сталися кілька прильотів ворожих мін. Попри потужну акуботравму, побратим зміг Ліщука витягнути, під ризиком самому полягти. Поранений з останніх сил допомагав рятівнику, відштовхуючись від землі ногою. Але травми виявилися сильнішими за ті зусилля…» — ділиться спогадами Руслан Сисак.
Молодша на 6 літ сестра Руслана Ліщука Світлана Площинська якось зауважила, що брат навчив її говорити і діячи чесно, правдиво та ясно. Він хотів змінювати світ на краще. І памʼятає, як у 10 років той загорівся ідеєю створити вічний двигун. Весь їхній балкон та підвіконня заповнили проєкти з покращення-полегшення людського буття і праці й змайстровані механізми.
«Останні місяці його життя ми багато розмовляли, занурювалися в питання сенсів та персонального вибору особистості, що несе відповідальність за нього і має відповідати цьому вибору. Руслан, роблячи свій вибір, залишався людиною відповідальною та відповідною з готовністю діяти. Брат — не жертва, і я не оплакую його в такому статусі, бо він — борець. Переконана: брат волів би, щоб його саме так сприймали, — не жорстокого, а жорсткого, деколи різкого і сміливого в рішеннях чи переконаннях. Він ніколи не хотів сподобатися, бо сповідував чесність. Його транспарант — людяність, його життя й сумління було нею буквально „зшите“», — завершує оповідку Світлана Площинська.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
