Пошкодження можуть ускладнити переробку, зберігання й відвантаження нафти. У ніч на 11 листопада Сили оборони України завдали удару по одному…
Молодший сержант Алла з позивним «Буча» зараз служить у танковому батальйоні 67-ї механізованої бригади, де вправно кермує пікапом — доставляє танкістів на ротацію та підвозить БК.
Розмова з захисницею була оприлюднена 18 листопада.
«Коли везу своїх побратимів на позиції і забираю, моя відповідальність — довезти їх живими й цілими. Знаю, що хлопці розраховують на мене, і поки війна не закінчиться, поки ми не заберемо назад всі свої землі, я звідси не піду», — розповідає «Буча».
Нещодавно Алла знову вивозила екіпаж під обстрілами. Прямо в салон автівки прилетів fpv. Внаслідок вибуху жінка отримала поранення. Але після короткої реабілітації знову повернулась на фронт. Війна навчила нашу посестру цінувати кожну секунду та кожного поруч. Для неї немає виправдань чи тривалого відпочинку — тільки робота та обов’язок.
«Найбільше на моє рішення піти до війська вплинуло те, що живу в Бучі. Плюс у мене маленька дитина. Ну, і… хто, як не ми? Чесно, іншого шляху не бачила… На момент повномасштабного вторгнення донечці було всього три з половиною роки. Вона бачила у Бучі, що почалась війна. Слава Богу, встигли її вивезти. І ніхто їй нічого не «розжовував» — сама все бачила й по-своєму розуміла. Зараз доньці вже сім. У нас немає ні істерик, ні плачу, ні страхів. Вона дуже мудра маленька дівчинка — хлопці з мого підрозділу постійно це підкреслювали, коли знайомились із нею. У доньки, чесно кажучи, більше розуміння того, що треба захищати країну, ніж, на жаль, у багатьох дорослих, які не йдуть воювати. Я дуже пишаюся своєю донькою. Вона українка, вона проукраїнська. Все російське свідомо не любить і не сприймає. Вона усвідомлено корегує дітей, коли вони говорять російською», — розповідає «Буча».
«У піхоті, в основному, заводила та виводила людей з позицій. Плюс рації розносила, БК інколи тягнула сама. За це, бувало, отримувала від своїх (сміється). Ми були на багатьох напрямках: починаючи від Серебрянського лісу, оборони Часового Яру, Лиманського напрямку, і до участі в курській операції, оборони Сумщини і наразі стоїмо на Новопавлівському напрямку. Найважче було у Невському на Лиманському напрямку. І по втратах, і по умовах, по всьому», — згадує «Буча».
«Зараз я проводжу ротації хлопців. Підвожу БК, ПММ, усе абсолютно. Якщо щось потрібно – я перша. Виїжджаємо по сіряку. Хлопчики прокидаються, вантажаться, а поки вони вантажаться — Алла ще собі лежить на розкладачці (сміється). Робиться кава. Хлопці кажуть: «Алло, вставай, вода вже нагріта, можна робити каву». Роблю каву, відкриваю енергетик. Випили каву — і погнала. Коли роблю ротацію, то заводжу екіпаж одна. А коли везу БК — тоді хтось їде зі мною», — каже «Буча».
Так розповідає про своє поранення:
«Перше відчуття було таке, що нічого не бачу. І я розуміла, що міг здійснитись мій найбільший страх у житті — осліпнути. Але одночасно розуміла, що треба щось робити — fpv уже вдарило. І я все одно проїхала ще кілька метрів уперед машиною, бо розуміла: хлопці мають встигнути вистрибнути. Та й щоб машина не покотилася ні вліво, ні вправо. Потім вискочила, впала, озирнулася: бачу, щось знайоме лежить. Мій телефон, виявляється. Підхопилась, і ми побігли в кущі. А там почалося найсмішніше шоу. По той бік дороги росли два абсолютно сухі кущі. На них ні листочка, низенькі, але дуже густі, з купою тонких гілок. І от вони нас і врятували.
Я така людина, що нічого в житті не боялась. А це був перший раз, коли реально злякалась. Дивилася на fpv просто в камеру і це було, як дивитися смерті в очі. Було страшно. Чесно», — ділиться «Буча».
«Переживала за хлопців. У нас побратимство на найвищому рівні. Завжди вважала і вважаю: якщо я їх туди привожу і забираю назад — це моя відповідальність повернути всіх живими і цілими. Тим паче я була в піхоті, а вони — ні. Так, я не штурмовик, я не виходила на прямий контакт з ворогом. Так, не роблю тих геройських речей, які роблять хлопці. І довгий час вважала, що роблю мало. Але тепер — ні. Тепер знаю, що роблю дуже багато. Це, напевно, там, у тих кущах, прийшло оце переосмислення. Було відчуття недооцінки: «мало-мало, хочу більше-більше». А тоді — бах — і прийшло розуміння», — каже «Буча».
«Ми дуже хвилювалися за побратима Монаха, який сидів позаду — не знали, яке в нього поранення в животі, чи зможе він бігти. А навколо постійно літали fpv, ми розуміли, що можемо не дістатися. Але поки окупанти переключилися на «Дракошку» — нашу машину, у нас було кілька десятків секунд. Ми перебігли дорогу, добігли до посадки. Там вони нас уже загубили — трохи пощастило, бо були дерева, листя, ми попадали й лежали. Хлопці потім ще казали, що два «ждуна» хотіли підібратись ближче. Я цього вже не бачила, була без шолома, кілька разів мене ще підконтузило. Кажуть, вони підлітали метр-півтора від нас, пробували добити… Але, слава Богу, якось пронесло», — розповідає «Буча».
Як повідомляла АрміяInform, 22-річний боєць 67-ї бригади віч-на-віч зустрів ворога та знищив шістьох.
