Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ) — це сучасний військовий навчальний заклад, який готує фахівців з повною…
Бійці 4-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії «Рубіж» у районі Добропілля нещодавно вели бої з росіянами та зачищали населені пункти.
Як це відбувалося, військовослужбовці розповіли нашій кореспондентці.
Боєць «Айбокс», розвідник:
— Нам поступила задача: мали виставити рубіж-блокування і, зокрема, я з побратимом повинні були провести рекогносцировку місцевості. За нашими даними там знаходилися близько 40 цивільних, ми мали прийти подивитися, хто там живе, попередити людей, що можливі бойові дії, подивитися, чи нема там противника.
Ми приїхали на задачу і пішли по хатах дивитися, хто є. Ми пройшли одну вулицю, вона невеличка була, там два діда були і сімейна пара, цивільні. Один дід дивився одразу за декількома хатами, із місцевих, другий — дуже старий інвалід, якому немає куди їхати, і молода пара.
Я їм кажу: вам краще поїхати звідси, бо все-таки війна. Вони швидко зібрали речі, мабуть, готувались вже, тому швидко поїхали.
На другій вулиці ми нікого не зустріли, поки не дійшли до самого кінця. Там була жінка з чоловіком. Ми до них — у них собака великий бігає по двору, лає. Вони кажуть: «Хлопці, зараз ми прив’яжемо собаку і впустимо вас». Ми відчули неладне, інтуїція не підвела, розійшлися по сторонах і тут з хати вибігло 8 чоловік.
Хто був одягнений в російську військову форму, хто був в цивільному, але всі були в броні зі зброєю, почали по нам стріляти. А ми по них, відповідно. Вони одразу зрозуміли, що тут Сили оборони України і почали тікати з села.
…Із забезпеченням харчами та водою у ворога там було погано. Бо логістика в них була піша і дуже розтягнута.
Я поміряв по мапі, там їм доводилося носити по 26 кілометрів і все в наплічниках. Причому 26 км — це по прямій. А якщо йти посадками, манівцями, то всі 30-35 буде.
Це ж треба було проходити через «контакти» з нами. Вони не сильно воювали: якщо натикалися десь на якусь позицію, то намагалися обійти.
Але були і труднощі. Розумієте, це місця, де не було війни, там густі посадки зелені, у них йде група невелика — дві-три особи — яку веде їх дрон. У великі групи вони вкрай рідко збивалися. Причому ішли обережно. Коли у дрона сідала батарейка, окупанти зупинялися, закурювали, чекали поки прилетить новий дрон.
Вони часто перебігали по відкритій місцевості. Саме в ці моменти ми їх виявляли. Більшість знищувалася.
Але дивіться: йде група у три людини, за 40 хвилин йде наступна, і так на маршруті може бути до шести груп одночасно. Їх ведуть. Село може бути зайняте нами, але десь на околиці, в крайній хаті або в посадці біля села у них вже виритий бліндаж, стоїть антена для зв’язку, вони там можуть пересидіти і рушити далі.
І той, хто там сидить, координує на своїй ділянці рух цієї групи. Скажімо, вийшло п’ять груп. Три знищили, дві дійшло, на другий день — те саме. І це йде без зупинки. У них як прийнято: якщо підрозділ не просувається, командира посилають на чолі штурмової групи.
Олександр, кулеметник:
— Нам поставили завдання зачистити ворога, якого виявила розвідка. До десятка кацапів засіли в крайньому будинку, ми повинні були приїхати до цього дому, рознести там все.
Потім розвідка зайшла, зачистила всіх.
Окупанти тікали звідти, по кущах бігли, у посадку дерлись. Ми ж на машині працювали: під’їхали, зробили роботу, відкотились назад. Зачищала розвідка.
Так вийшло, що ми кавалерійським наскоком, несподіванку їм зробили. На нашій машині Roshel встановлений кулемет Browning, у нього короб на 100 набоїв. Ми його вистріляли десь за пару хвилин.
Коли працюєш, час швидко летить. Потім ще один короб по хаті, потім — ще. Хата загорілася і далі в ній детонації ще були кілька годин, бо окупанти встигли наносити туди боєприпасів.
Текст, фото — Наталія Кравчук
