У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Хвилі революції в російській імперії докотилися й до Фінляндії — північної провінції, яка була частиною імперії відповідно до Фрідріхсгамського мирного договору 1809 року зі Швецією.
Владу у Фінляндії взяли представники патріотично налаштованої інтелігенції та аристократії зі шведським корінням. Але, як і в інших частинах імперії, тут теж знайшлися противники нової влади — прибічники більшовизму із соціальних низів, натхненні прикладом імперського центру.
Після зречення царя та нетривалого правління Тимчасового уряду до влади у петрограді й москві прийшли більшовики. Побоюючись розповсюдження революційної загрози, 6 грудня 1917 року уряд Фінляндії проголосив незалежність. У відповідь на це фінські ліві радикали за підтримки більшовиків і за прямого підбурювання лєніна висунули ультиматум новій владі та розпочали власне повстання. Революційні виступи охопили південну частину країни — від Турку до Вііпурі (тепер — Виборг), що призвело до початку громадянської війни, яка тривала із січня по травень 1918 року.
Війська, вірні законному уряду, під командуванням колишнього генерала російської армії Карла Ґустава Маннергейма, утримували північ та центр Фінляндії. Після завершення громадянської війни у самій Фінляндії, влада вирішила підтримати в боротьбі проти більшовиків карелів, що стало початком першої радянсько-фінської війни.
Наприкінці березня 1918 року загін фінського охоронного корпусу під командуванням полковника Мальма визволив від банд московських більшовиків столицю Північної Карелії — містечко Ухту, а потім і Вокнаволок. У селах і волостях організовано ефективне місцеве самоврядування під керівництвом освічених активістів карельського національного руху.
У Фінляндії стрімко набула популярності ідея створення Великої Фінляндії (Suur-Suomi). Маннергейм 23 лютого 1918 року на станції Антреа виголосив промову, яку пізніше назвали «Клятвою меча». У ній він обіцяв знищити більшовиків не тільки у Фінляндії, але й у Східній Карелії. Згідно з ідеєю Великої Фінляндії, східний кордон країни повинен був проходити по трьох перешийках: від Фінської затоки вздовж Карельського перешийка до Ладозького озера, звідти вздовж Олонецького перешийка до Онезького озера, а звідти далі вздовж Біломорського перешийка до Білого моря.
Утім, воєнні дії в Карелії були більше схожі на партизанську боротьбу, ніж на повноцінну війну: фронт не був суцільним, і між осередками боїв залишалися великі незайняті простори. Фінські сили спочатку спиралися на підтримку кайзерівської Німеччини, але після її капітуляції на зміну прийшли країни Антанти — Велика Британія та Франція. Однак ці держави не підтримували ідеї приєднання Східної Карелії до Фінляндії — їхньою метою було відновлення росії як демократичної держави в довоєнних кордонах. Через це взимку 1919–1920 років армія Маннергейма була змушена повернутися додому, залишивши в Карелії лише добровольчі загони.
Добровольці утримували західні частини регіону до травня 1920 року, проводячи рейди вглиб радянської території. Але без достатньої технічної, фінансової та організаційної підтримки опір слабшав. Водночас Антанта втратила інтерес до інтервенції в радянську росію, що лише погіршило становище фінських націоналістів.
Після поразки армії білого генерала Юденича влітку 1920 року більшовицькі сили зосередились на Карелії та завдали остаточного удару. Новий демократичний уряд Фінляндії, аби подолати соціально-економічну кризу та повоєнну розруху, погодився повернути більшовикам раніше визволені землі в обмін на продовольство з уже окупованої червоною армією України. Перша радянсько-фінська війна завершилась 14 жовтня 1920 року підписанням Тартуського мирного договору.
На відміну від Естонії, яка змогла диктувати умови миру після серйозних військових перемог, Фінляндія перебувала в значно гіршій позиції. Її делегація, розділена внутрішніми суперечностями, не змогла виступити єдиним фронтом. Частина прагнула приєднання всієї Карелії, інші — лише територій, де місцеві жителі висловлювалися за це. Більшовики при цьому мали перевагу. Вони погрожували перейти в агресивний наступ вже на території самостійної Фінляндії, а цього допустити не можна було.
Згідно з угодою, Фінляндія закріпила кордон, що залишався чинним до 1940 року: регіон Петсамо у Заполяр’ї та весь Карельський перешийок відійшли Фінляндії; Східна Карелія була перетворена на автономну область у складі росії. Фінський військовий флот та авіація в Арктиці були обмежені, а кілька фортець підлягали демонтажу.
Для багатьох фінських націоналістів це було приниженням. Вони вважали, що Маннергейм порушив власну присягу, а уряд, який ще вчора підтримував хрестовий похід на Схід, тепер перебував на боці ворога.
Наслідком стала глибока деморалізація. 12 січня 1921-го колишній командир фінляндського добровольчого загону єгерів у Репола Ганс-Гокон-Крістіан Сівен вчинив самогубство, здійснивши постріл у скроню з револьвера. Він став першим, але не єдиним мучеником, що поклав душу й тіло на вівтар ідеї Великої Фінляндії.
У листопаді 1939 року радянський союз порушив умови Тартуського мирного договору з Фінляндією. 28 листопада 1939 року він розірвав з країною дипломатичні стосунки, а 30 листопада чотири армії срср чисельністю 540 тисяч вояків розпочали широкомасштабне вторгнення від Балтійського до Баренцового моря.
Фіни героїчно стримали в рази переважаючі сили ворога. Тепер, замість омріяної Карелії, вони мусили обороняти власну державу від червоної армії, що сунула ордою зі сходу. Фінляндія розраховувала на військову підтримку Франції та Великої Британії, але ті все вагались і радились… Хоч у війні не було явного переможця, але умови Тартуської мирної угоди було все ж переглянуто — на користь країни-агресора… Фінляндія втратила близько 10% території своєї держави й приблизно стільки ж економічних потужностей, хоча радянський союз мав намір завоювати її всю, традиційно використавши для цього маріонетковий фінський комуністичний уряд.
У 1941 році фіни пішли на угоду з Німеччиною, але висунули низку умов: вони розпочнуть війну тільки у випадку атаки з боку срср і зупиняться на кордонах 1939 року. Уранці 22 червня 1941-го радянська авіація й артилерія обстріляли фінські міста, але в кремлі заявили, що ніяких атак не було. Тоді обурені фіни розпочали наступ і до серпня 1941-го повернули всі втрачені під час Зимової війни території. Після цього фіни розпочали наступ на Східну Карелію, реалізуючи ідею Великої Фінляндії. Після досягнення поставлених цілей, 6 грудня 1941 року бойові дії на радянсько-фінському фронті були припинені. Та зрештою Фінляндія опинилася на боці переможених. У 1944 році фіни вийшли з війни, а в 1947-му підписали Паризьку мирну угоду, за якою повертали срср відвойовані території та погоджувалися виплатити 300 мільйонів доларів репарацій…
Ця історія дає підстави для паралелей із сучасністю. Україна, як і Фінляндія, змушена вести переговори з агресором. Подібно до фінів, українці ризикують втратити території, поступаючись задля миру. Але мир, здобутий шляхом поступок ворогу, — не справжній, а лише тимчасова передишка, яка може дорого обійтись у майбутньому. Про це слід пам’ятати завжди.
