У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Людини, яка дала путівку в життя не одному поколінню медійників у погонах...
Матеріал без яскравого факту — годинник без стрілок.
Політиків і «зірок» створюють журналісти.
Чим старші ми стаємо — тим менше прогнозів, але більше підсумків.
Найстрашніша зброя журналіста — замовчування.
Не шукати сенсу життя — його не знайти, а наповнювати своє життя сенсом.
Журналіст — візажист буття.
Свободу слова не дають — її виборюють.
Ми навчилися любити тих, хто пішов, тепер би навчитися любити тих, хто поруч.
Усі ці афоризми належать перу однієї людини — кандидата історичних наук, заслуженого журналіста України Григорія Петровича Кривошеї. А ще — талановитого Педагога й Наставника, який дав путівку в журналістику не одному поколінню мас-медійників і по праву вважався патріархом військової журналістики. Щобільше, серед його вихованців — представники 24 країн світу. Рекорд, який тягне на «Книгу рекордів Гіннеса».
…Так сталося, що незадовго до розпаду СРСР полковник Григорій Кривошея здобув наукове звання професора в галузі журналістики. І, звісно, з таким статусом ученого на нього чекали генеральські лампаси, високі посади та численні привілеї. Але він, уродженець благодатної Полтавщини, який ще підлітком вчився мріяти й писати серед духмяних лугів лагідної річки Сули, свідомо обрав інший шлях — залишився вірним рідній Батьківщині та почав, як кажуть, «з нуля» вибудовувати систему інформаційної політики в Збройних Силах України.
Сьогодні, в епоху розвинутих інформаційних технологій, створення медіапродукту — питання відносно просте. Але понад тридцять років тому перші примірники газети «Флот України» в українському Криму видавалися на базі… пересувної друкарні.
Перші радіо- та телевізійні передачі з армійської тематики виходили на щойно створеній Центральній телерадіостудії МОУ — в умовах шаленої нестачі техніки, фінансування, а головне — фахівців. І весь цей перелік надскладних завдань «замикався» саме на полковника Кривошею — на той час начальника відділу аналізу засобів масової інформації Управління оперативно-інформаційного забезпечення Міністерства оборони України.
Започаткувавши цілу низку періодичних військових видань («Флот України», «Народна армія», «Військо України», «Слава і честь», «Армія України», «Вартові неба»), Григорій Петрович Кривошея перейнявся ще одним не менш важливим питанням — кадровою підготовкою військових журналістів. Задля цього в середині 90-х років минулого століття він не просто створив, а й особисто очолив кафедру військової соціології та журналістики при Київському військовому гуманітарному інституті.
До речі, чимало випускників саме цього вишу і сьогодні, в умовах повномасштабної війни з Росією, обіймають відповідальні посади, визначаючи засади інформаційної політики нашого війська.
Богдан Сеник, Сергій Череватий, Владислав і Назар Волошини, Юрій Повх, Андрій Лисенко, Тарас Боровок, Ян Іванишин… Усі вони та багато інших робили свої перші кроки у військовій журналістиці під пильним поглядом полковника Кривошеї.
Його «коронна» фраза — «Тумбочка чергового — це також журналістика!» — на перший погляд, викликала в курсантів іронію, посмішки й подив. Але насправді цей професорський «мем» мав глибокий філософський сенс: через призму простих речей Григорій Петрович спонукав слухачів аналізувати явища, співставляти факти, стежити за трендами.
Показово, що вже після завершення служби у війську Кривошея здобув заслужену повагу й серед цивільних студентів найпрестижніших київських вишів:
- професор кафедри міжнародної журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1995–1997),
- декан факультету журналістики і телемистецтва Київського міжнародного університету (1998–2005),
- понад десятиліття — завідувач кафедри журналістики Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету.
Це ті заклади, студентам яких пощастило опановувати журналістику, як мовиться, «за класом Кривошеї». Сказати, що вони його любили — не сказати нічого. Вони його обожнювали.
На популярному студентському ресурсі «СтудЗона» й нині можна знайти відгуки про викладачів. І Григорій Петрович — не виняток. Наведу кілька з них:
«Людина-легенда, не інакше. Цінуємо. Кохаємо. Таких викладачів уже „не роблять“, на жаль. Він добре знає, що таке честь, правда і гідність. Гарна людина.»
«Григорій Петрович — найкращий! Професіоналізм разом із талантом, умінням навчити, цікаво розповісти. Дякуємо Вам! Він прекрасна людина, за студентів — горою! А ще, успіхи студентів приймає як свої власні)))»
«Розумний, зрілий, справжній профі. Гарна людина. Таким і має бути викладач. Цінує друзів, допомагає молодим…»
…Попри те, що майже сорок років я мав щасливу нагоду знати професора Кривошею особисто, бувати в нього вдома, годинами розмовляти «про життя-буття», лише в день його смерті я дізнався, що останні роки він тяжко хворів. І довідався я про це не від самого Наставника, а від його дружини — Юлії Михайлівни:
— Володю, Григорій Петрович уже третю добу в лікарні, в реанімації… То ж молімося, аби лікарі його «витягнули»…
На жаль, не витягнули. Надвечір 7 червня серце Григорія Петровича Кривошеї зупинилося. У засвіти пішла Людина, яка уособлювала найвищий ступінь Вірності й Самовідданості — Батьківщині, Родині й, звичайно, Журналістиці.
Тій самій Журналістиці, яку він любив понад життя.
Кілька років тому Григорій Петрович написав вірш. Тепер, після його смерті, ці рядки сприймаються інакше — як істина, що її можна осягнути лише пройшовши шлях від народження до тризни:
Тепер збагнув,
тепер я добре знаю:
Немає вічного в житті,
нема чудес.
І лиш в любові я вмирав —
в любові воскресаю!
Вона мене підносить до небес…
Володимир Горішняк
