Фельдшер за освітою, який до широкомасштабного вторгнення рф працював у Кривому Розі на шахті. Йому 34 роки, за плечима вже…
«За долю секунди перед очима промайнула альтернативна версія подій — як мене вбивають, на моїх похоронах стоїть мама, плаче... я одразу вирішив, що не дозволю собі тут помирати». Ці думки промайнули в голові бійця на псевдо «Малиш», коли він, під час зачистки будівлі в Рубіжному, опинився віч-на-віч з російським окупантом на відстані менш ніж два метри.
Про цей та інші епізоди свого бойового шляху розповів воїн 1-го батальйону оперативного призначення Бригади швидкого реагування «Рубіж» Національної гвардії України на псевдо «Малиш».
«Малиш» в армії з 18 років. Службу починав у черкаській бригаді Національної гвардії, а до бригади «Рубіж» потрапив у 2021 році, прагнучи отримати бойовий досвід та реалізувати свою активну громадянську позицію. «Ну, а далі сталося, як сталося, опинилися, можна сказати, у „кіно“, настільки багато всього відбувалося», — згадує він.
На початку повномасштабного вторгнення бригада «Рубіж» зустріла ворога, що переважав технічно. Але, за словами «Малиша», врятував головний козир — навченість особового складу. «Перед війною ми не виїжджали з полігону рік, тренувалися… ти був і стрілець, і навідник, і кулеметник, і снайпер. Нас навчали так, щоб ми жестами могли спілкуватися, без слів розуміти один одного… В нашому батальйоні всі були готові замінити один одного на посаді, певно саме тому ми й вижили.»
Під час оборони Рубіжного українські воїни пройшли справжнє пекло. «Ти міг поспати тільки у визначений час, в середньому — дві години. Ворог міг знаходитись в сусідньому будинку, в сусідній кімнаті, пробігати під вікнами… Це постійна оборона на 360 градусів — і обстріли, обстріли, обстріли… Іноді ти просто не міг впізнати місцевість, де ти був день тому», — згадує гвардієць.
На війні, окрім навченості, рятує інтуїція. «Малиш» наводить приклад, як у Рубіжному вони на БТРі під час переміщення піхоти помітили тоновану «дев’ятку», якої раніше не було. «Було прийнято рішення „скласти“ її… В результаті, розчавили 4 пра, які були в тій машині, і наводили по нас артилерію. Тобто спрацювала інтуїція», — розповідає він.
Але один день запам’ятався йому особливо — тоді довелося вступити у рукопашний бій. «Весь день ми були під обстрілами, мого побратима було поранено в ноги та шию, машину для евакуації та наш БТР було виведено зі строю. Інший побратим виносив пораненого на спині, ми зачищали будівлю. В якийсь момент я опинився з росіянином буквально впритул — відстань була менш ніж два метри… Я швидко дістав ніж, закрив очі, і просто почав ним бити в його сторону… через 15 секунд я відкрив очі. На моїх руках була кров, а переді мною лежав весь порізаний п****р. Мене затрусило, я закричав — всі емоції полізли зсередини», — відверто ділиться «Малиш».
Наразі «Малиш» несе службу у взводі безпілотних комплексів спеціального призначення, займається розвідкою та скидами. Досвід, здобутий на початку вторгнення, допомагає йому бути більш холоднокровним та виваженим.
Його мрія — проста і водночас найважливіша: «Хотів би повернути всіх загиблих українців. Моїх побратимів, з якими починав службу, у яких все життя було попереду, тих, кого не знав, всіх. Їхати з України я не збираюсь — інакше нащо воювати? Хочеться будувати свою незалежну Україну, за кордон тільки туристом.»
Як повідомляла АрміяInform, березень 2025 року став рекордним за кількістю заявок про зниклих безвісти військових країни-агресора, що надійшли до проєкту «Хочу найти». Щодня фіксується понад 320 нових звернень щодо зниклих загарбників, а загальна кількість заявок за березень сягнула 10 027 заявок.
