Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
«За долю секунди перед очима промайнула альтернативна версія подій — як мене вбивають, на моїх похоронах стоїть мама, плаче... я одразу вирішив, що не дозволю собі тут помирати». Ці думки промайнули в голові бійця на псевдо «Малиш», коли він, під час зачистки будівлі в Рубіжному, опинився віч-на-віч з російським окупантом на відстані менш ніж два метри.
Про цей та інші епізоди свого бойового шляху розповів воїн 1-го батальйону оперативного призначення Бригади швидкого реагування «Рубіж» Національної гвардії України на псевдо «Малиш».
«Малиш» в армії з 18 років. Службу починав у черкаській бригаді Національної гвардії, а до бригади «Рубіж» потрапив у 2021 році, прагнучи отримати бойовий досвід та реалізувати свою активну громадянську позицію. «Ну, а далі сталося, як сталося, опинилися, можна сказати, у „кіно“, настільки багато всього відбувалося», — згадує він.
На початку повномасштабного вторгнення бригада «Рубіж» зустріла ворога, що переважав технічно. Але, за словами «Малиша», врятував головний козир — навченість особового складу. «Перед війною ми не виїжджали з полігону рік, тренувалися… ти був і стрілець, і навідник, і кулеметник, і снайпер. Нас навчали так, щоб ми жестами могли спілкуватися, без слів розуміти один одного… В нашому батальйоні всі були готові замінити один одного на посаді, певно саме тому ми й вижили.»
Під час оборони Рубіжного українські воїни пройшли справжнє пекло. «Ти міг поспати тільки у визначений час, в середньому — дві години. Ворог міг знаходитись в сусідньому будинку, в сусідній кімнаті, пробігати під вікнами… Це постійна оборона на 360 градусів — і обстріли, обстріли, обстріли… Іноді ти просто не міг впізнати місцевість, де ти був день тому», — згадує гвардієць.
На війні, окрім навченості, рятує інтуїція. «Малиш» наводить приклад, як у Рубіжному вони на БТРі під час переміщення піхоти помітили тоновану «дев’ятку», якої раніше не було. «Було прийнято рішення „скласти“ її… В результаті, розчавили 4 пра, які були в тій машині, і наводили по нас артилерію. Тобто спрацювала інтуїція», — розповідає він.
Але один день запам’ятався йому особливо — тоді довелося вступити у рукопашний бій. «Весь день ми були під обстрілами, мого побратима було поранено в ноги та шию, машину для евакуації та наш БТР було виведено зі строю. Інший побратим виносив пораненого на спині, ми зачищали будівлю. В якийсь момент я опинився з росіянином буквально впритул — відстань була менш ніж два метри… Я швидко дістав ніж, закрив очі, і просто почав ним бити в його сторону… через 15 секунд я відкрив очі. На моїх руках була кров, а переді мною лежав весь порізаний п****р. Мене затрусило, я закричав — всі емоції полізли зсередини», — відверто ділиться «Малиш».
Наразі «Малиш» несе службу у взводі безпілотних комплексів спеціального призначення, займається розвідкою та скидами. Досвід, здобутий на початку вторгнення, допомагає йому бути більш холоднокровним та виваженим.
Його мрія — проста і водночас найважливіша: «Хотів би повернути всіх загиблих українців. Моїх побратимів, з якими починав службу, у яких все життя було попереду, тих, кого не знав, всіх. Їхати з України я не збираюсь — інакше нащо воювати? Хочеться будувати свою незалежну Україну, за кордон тільки туристом.»
Як повідомляла АрміяInform, березень 2025 року став рекордним за кількістю заявок про зниклих безвісти військових країни-агресора, що надійшли до проєкту «Хочу найти». Щодня фіксується понад 320 нових звернень щодо зниклих загарбників, а загальна кількість заявок за березень сягнула 10 027 заявок.
