Про одну з моделей повітряних суден, що були перетворені на брухт на ворожих летовищах у перший день нинішнього літа, — літак далекого радіолокаційного виявлення та управління А-50,…
Олександр Петров народився на Херсонщині. Жив трохи там, потім із сім’єю переїхав до Миколаївської області.
Після школи вступив до аграрного університету, але швидко зрозумів, що це не його. І вирішив піти в Національну гвардію — до Харківської третьої бригади оперативного призначення. Звідти перевівся до 4-ї бригади НГУ
— Взагалі, я хотів на танкіста одразу — ще в дитинстві, грав завжди у World of Tanks. Хотів бути навідником, дуже хотів стріляти. У бригаді зі мною почав старшина роти спілкуватись. Він одразу перевіряє базові знання — табличку множення, історію. Перше, що спитав, коли почалась Друга світова війна. Я кажу, що 1 вересня 1939 року. Так він зрозумів, що я більш-менш знаю. Потім мене одразу до комбата. Наш комбат — майор Роман Собків, на жаль, він уже загинув, Герой України посмертно. Дуже-дуже хороша людина була. Каже: «На яких танках хочеш воювати?» Кажу: «Ну, звісно, на тих, що поновіше». Він: «Ну, тоді на 72-ки, друга рота».
Далі, після фахової підготовки механіка-водія і нетривалого злагодження на полігоні, восени 2021 року у складі БТГР Олександр виїхав на ротацію.
— Ми не знали, що буде широкомасштабне вторгнення. Наша бригада завжди виїжджала на Світлодарську дугу, а тут нам чогось дали ділянку біля Рубіжного. Хлопці старші, які вже їздили до цього, одразу зрозуміли — щось трошки не так. Там ми розвантажилися, 23 лютого ми приїхали. Водій машини каже, що вночі чутно, як «Гради» працюють, хоча ж казали, що тихо. Я до 3:00 стояв у наряді. Потім о п’ятій ранку пішов спати, тільки заплющив очі — о 5:00 забігає командир БТГР і кричить: «Тривога». Всі після маршу заморені. А командир каже: “Це бойова тривога«.Тут вибухом вибиває вікна, ми швидко по місцях, займаємо танками кругову оборону. Тиша, взагалі нічого не чути, тільки крики піхоти.
І тут Олександр почув слова одного з офіцерів: «Дружині дзвонив, каже, Бориспіль бомбили». Так для нього почалася велика війна.
Про ті дні він розповідає спокійно:
— Спочатку ми тримали оборону моста з Рубіжного на Лисичанськ. Нам сказали прикривати, раптом наші будуть відходити, тому що сил мало. Потім за тиждень нам сказали вночі висунутись на край Рубіжного в сторону Кремінної на дорогу. Це вже був початок березня 2022-го. Мороз тоді був страшний.
Тим ранком почався мінометний обстріл, танкісти почали заводити танк, і тут по радіостанції доповіли, що сунуть ворожа БМП і танк. Олександр побачив, що дорогою мчить легковик Logan, там було чотири людини — чоловік і три жінки. Буквально в нього на очах росіяни розстріляли цю машину — автівка одразу загорілася, двох жінок витягнули, а чоловік так і згорів в машині. Третю жінку почали витягувати, і виїхав наш БТР, він став поперек дороги, щоб прикрити цивільних, допомогти витягнути ще одну жінку. Навідник танка Олександра почав стріляти по БМП, її було знищено, а російський танк втік. Тим часом російська піхота почала наступ, і бій тривав майже три години.
Потім танкісти відкотились, заїхали на чиєсь подвір’я, підказали людям, куди і в який бік тікати.
Але згодом довелось потроху відступити. Вуличні бої в Рубіжному пам’ятають всі, хто там був. То було справжнє пекло. Не раз танкісти були за крок від смерті. А одного разу екіпаж Олександра буквально впритул розстріляв російський Т-64.
— Для мене це був перший знищений російський танк. Я так боявся на танк виїжджати, це дуже страшно. Нам казали, що ми на танки їдемо, було страшно. І тут ми його знищили…
А ще в пам’яті Олександра закарбувалася справжня дуель з іншим російським танком. У наш танк було декілька влучань, відірвало каток, добре що не «разуло», заклинило люк механіка-водія, але російську машину таки спалили.
А потім все літо були бої, коли втрачали рахунок дням і ночам. Восени Олександр брав участь у визволенні Харківщини, і саме тоді остаточно вирішив — «буду офіцером-танкістом».
— Армія мені дуже подобається. Я набув чимало досвіду саме як член екіпажу. А зараз ще хочу стати офіцером і піти в бригаду, здобути досвід. І я думаю, що вже будучи якимось, дай Боже, полковником, в мене буде досвід: і від солдата до старшого офіцера. Бо я, якщо планую, планую надовго, хоча в армії так не можна робити. І на війні тим більше. Ну, це в мене мрія така — бути військовим, і саме танкістом. Коли вступив, пропонували в піхоту. А я кажу: «Ні, пане полковнику, я ось від маківки до п’яток танкіст». Отже, вступив до Харківського інституту танкових військ.
На запитання, що йому дав бойовий досвід, Олександр трохи замислюється і каже:
— Зараз ти вже сідаєш в танк і не боїшся. Зрозуміло, коли прийшов хлопець зі школи, він сів у танк — і для нього це страшно. А ти хоча б сідаєш і не боїшся, тому що розумієш, що, з одного боку, це залізяка, з іншого — його треба любити. Я кожен раз перед тим, як виїжджати, отак сідав, протирав біля триплекса місце, цілував і казав: «Поїхали». Танк ласку любить. Мені подобається і мене дуже сильно тримає мрія. Як-от кажуть: «солдат, який не мріє бути генералом — поганий солдат». У мене мрія була ще, як був солдатом, потім сержантом — хочеться бути молодим генералом.
Фото автора
