Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
9 травня в росії — це не просто свято.
Це сакральне дійство, де історія йде строєм, а реальність — за сценарієм з адміністрації президента. Найяскравішим театральним актом цього дня є хода «Безсмертного полку» — колись громадська ініціатива пам’яті, а нині — безсмертний фейк, реінкарнація пропаганди і чергове намагання кремля вивести новий сорт «героїзму» з присмаком нафталіну й пороху.
Спочатку це було про пам’ять. Про дідів, які воювали, і бабусь, які вижили. Про біль, втрати, перемогу і надлюдську ціну. Але росії, як завжди, здалося мало. Вони не просто переписали історію — вони почали одягати її в камуфляж і відправляти на нову війну.
Сьогодні «Безсмертний полк» — це не про минуле. Це про теперішнє, у якому кремль конче потребує «правди», обгортку для своєї агресії. Люди з портретами на палицях і синтетичними стрічками на грудях крокують не заради пам’яті, а задля нової мобілізації — моральної, ідеологічної, а потім, цілком можливо, й фізичної.
Нинішня російська влада зліпила химерну спадкоємність: від танкових маршів на Берлін до танкових атак на Бахмут. Мовляв, тоді ми били «фашистів», і тепер б’ємо тих самих — просто в новій упаковці. Тільки от проблема: справжніх ветеранів майже не лишилось. А ті, хто ще живий, часто не в захваті від того, як з їхньої пам’яті ліплять культи.
Але кремлю не потрібні живі герої. Йому потрібні символи — мовчазні, слухняні, без права голосу. Ідеальні для плаката, ролика, заклику «ставати до строю». Саме тому на портретах «Безсмертного полку» дедалі частіше з’являються не фронтовики 1945-го, а «герої» 2022-го. Ті, хто загинув в Україні, ставши частиною безглуздого і кривавого «русского міра».
росія створила вічний двигун мобілізаційної істерії. Історію вона не переосмислює — вона її мультиплікує. Війна для неї — не трагедія, а форма існування. І «Безсмертний полк» — це вже не про скорботу. Це про вербування. Через емоцію. Через пафос. Через фальш.
Бо коли нічого не лишається, лишається лише привид — з портретом у руках і зомбованими очима. Йде, мовчить, вірить. І наступає на ті ж самі граблі. Під барабанний бій минулого, якого давно вже немає.
