Доброволець 57-ї бригади Олександр Роменський — один із тих, хто пройшов фронт, поранення, реабілітацію і нині шукає рівновагу між болем,…
Російська пропаганда вкотре натягує білий халат і вдає, що розбирається у військовій медицині.
Цього разу — черговий фейк про те, що українським військовим нібито масово вводять психостимулятори, стероїди й інші хімічні коктейлі «бойового ентузіазму». І все це, звісно, для того, щоб придушити страх і перетворити звичайного хлопця з Вінниці на шаленого Рембо без емоцій.
Таке враження, що російські пропагандисти щиро не вірять у силу духу, мотивацію та професійний вишкіл. Бо єдине, що вони розуміють, — це батіг, пайка й п’ятилітрова фляга із сурогатом. І коли бачать, як український боєць тримає позицію п’ятий день поспіль, не втрачаючи адекватності, у них починається психогенне свербіння: «Ну не може він так просто! Там точно щось колють!»
Фармакологічне кіно в головах пропагандистів
Звісно, фантазія у ворога — як у сценариста з трьома проваленими серіалами: шоколадні батончики з наркотиком, ін’єкції перед боєм, спеціальні таблетки хоробрості… Чекаємо наступного сезону з плацебо-вакциною проти страху чи маззю «Неубивай-Гель» для піхоти.
Але проблема в іншому: вони не можуть визнати очевидного. Український солдат — це не штучний продукт з інструкцією із застосування. Це людина з гідністю, волею, дисципліною й, так-так, страхом. Але страх — не слабкість, а інструмент. Той, хто боїться, — думає. Той, хто думає, — виживає. Той, хто виживає, — перемагає. І жоден «анальгін у шприці» тут ні до чого.
Чому їм вигідний цей фейк
Бо дуже просто пояснити собі поразку, коли противник «на хімії». Не треба думати про те, що він краще підготовлений. Що він вмотивований. Що він знає, за що б’ється. Легше сказати: «Їм щось вводять», ніж: «Ми програємо розумнішим, сильнішим і чеснішим».
Також вигідно ліпити з українського військового якусь беземоційну машину. Бо тоді не треба показувати, як він витягує пораненого побратима, як плаче, згадуючи маму, як ділить останній сухпай із собакою біля позиції. Механічного солдата простіше ненавидіти.
Насправді: правда простіша, ніж кремлівські фантоми
Українські військові не потребують стимуляторів, щоб залишатися на позиціях. Вони потребують іншого: чіткого тилу, адекватного командування, щирої підтримки й простого людського тепла. А ще — розуміння, що тут, на передовій, вони не мутанти в касках, а справжні люди. Із серцем, зі страхом, з болем. Але з характером, якого не стерти ні артилерією, ні фейками.
Тож наступного разу, коли хтось десь «викриє» чергову «бойову хімію ЗСУ», — посміхніться. Бо що більше вони фантазують, то краще ми воюємо.
