У військовій частині наголошують, що важливим є не лише формальне повернення військовослужбовців до лав Збройних Сил, а реальне відновлення в системі, яке дозволить бійцям приступити до виконання завдань…
Старший солдат Павло Городніченко — командир групи Військового інституту танкових військ Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут».
Павло з Харкова, хоча народився в Миколаївській області. До війни займався солодкою справою — за спеціальністю кухар-кондитер 5 розряду. Багато років працював в елітних ресторанах Харкова, але, як сам каже, то «не зовсім чоловіча професія під час війни».
Вибір танкового шляху невипадковий. Ще строкову службу він проходив у 1-й танковій бригаді. З гумором пригадує «перші сигнали танкіста».
— Я тоді ще пам’ятаю, як мучив усіх офіцерів своїми постійними: «що, де, як?». Перші пів року служив у навчальному центрі «Десна», а потім була Перша окрема танкова бригада. Тобто з першого дня служби я — механік-водій танка Т-64. Крім того, я ще маю фах механіка-водія Т-72. Тож можу і на тому танку працювати, і керувати БРЕМом (броньована ремонтно-евакуаційна машина. — Авт.) на базі Т-72. З початком війни у 2014 році служив мехводом у 17-й танковій бригаді. Танкісти стояли в другій лінії, тож періодично виїжджали на патрулювання, і водночас навчалися.
Запам’яталися відпрацювання різних вправ, наприклад таких, як «штани».
Павло пояснює з усмішкою:
— «Штани» — це коли, наприклад, працює взвод — там три танчики. Два виходять вперед, один позаду, ті, що попереду, роблять постріли й відкочуються назад, а перший навпаки — їде вперед. Хороша схема, показала себе непогано. А загалом, на техніці завжди є те, що потребує обслуговування, догляду. Не можна отак от прийти, подивитися на неї, а там начебто все нормально, тож і гаразд. Там десь грубий фільтр уже починає засалюватися, там щось підтягнути треба. Будь-який механік-водій повинен хоча б своє відділення тримати в порядку, перевіряти зазори, люфти.
І саме тоді Павло вирішив пов’язати життя з армією.
— Відверто скажу, коли я ще був на посаді механіка-водія, почав звертати увагу на наших офіцерів. Брав приклад з них. Павло Греля був моїм першим ротним, нашим комбатом був майбутній Герой України Олег Грудзевич.
На мою думку, всі військовослужбовці діляться на категорії: воїн, технар і кар’єрист. То ж я більше схильний, чесно кажучи, до такої, як воїн або технар. У кабінетах я не сильно бачу себе. Може, воно там в майбутньому десь так і буде, але зараз — точно ні. І тому вступив до Інституту танкових військ у 29 років.
Коли Павло навчався на першому курсі, почалось вторгнення росіян. З 24.02.2022 він був включений до зведених підрозділів інституту, а саме в танкову роту, що виконувала бойові завдання та брала участь в операції з оборони Харкова.
Завдяки начальнику інституту бригадному генералу Олександру Серпухову курсантів ще за тиждень почали готувати до дій на випадок широкомасштабного нападу.
Павло пригадує:
— На той момент я там був з підполковником Ігорем Колобовим. На жаль, його вже немає серед живих… Спочатку нас відправили на Кулиничівський напрямок. Там ми займали оборону разом з підрозділом НГУ у складі двох екіпажів, буквально поряд з Харківською кільцевою дорогою. Було всяке — і «градівські» обстріли, і літаки-штурмовики працювали.
Перше зіткнення з ворогом було коротким. На позиції танкістів і нацгвардійців вийшла російська колона з трьох танків. Як пояснив потім Ігор Колобов, це була розвідка боєм, противник хотів виявити наші позиції. Ми були теж готові, вже на той момент були запущені двигуни, це все було зроблено оперативно швидко. Навідники, відповідно, запускали систему керування вогнем.
Але того разу екіпаж Павла не воював, бо назустріч ворогу вийшов БТР-4 з Нацгвардії, і його навідник відпрацював по головному танку. Він влучив біля маски гармати, від чого заклинило башту танка, і противник був вимушений з’їхати з дороги праворуч, у посадку, де його вже спалили.
Водій другого танка, побачивши, що перший підбитий, недовго думаючи, з’їхав вліво і почав відхід.
Павло каже, що «перші танки були дві 72-ки, з не дуже досвіченими екіпажами».
— А ось третій вже був, я так розумію, з більш досвідчених танкістів. Видно було, що екіпаж мав бойовий досвід, який своїми очима і тілом здобуваєш. По-перше, це був Т-80. А по-друге, видно було, як він навіть один відпрацював ті ж самі «штани». У нього був і підхід, і постріл, і відкат. Підхід, два-три постріли зробив і змився. Потім було різне… Літаки бомбили, артилерія обстрілювала, ми працювали. Словом — війна.
На початку весни 2022 року Павло був переведений до спецпідрозділу під назвою «Омега» під керівництвом власне начальника інституту бригадного генерала Олександра Васильовича Серпухова. Про ці дні Павло розповідає скупо:
— Навесні 2022 року ми виконували багато різних завдань. Операції здебільшого були успішними, слава Богу. У травні 2022 року мене вже повернули на навчання, щоб, як кажуть, не збивати освітній процес.
Про свій бойовий досвід і відчуття говорить із блиском в очах:
— Це такий адреналін, коли щось виходить добре, і ти розумієш, що тобі все вдалося: і сам живий, і росіянин горить. Це не те щоб гординя, а відчуття таке, що зробив щось достойне. Звичайно, війна — це страшно. Страх — він завжди, він постійно. Немає такого, що от ти виконуєш якісь операції — й усе «фіолетово». Не так страшно, що загинеш, страшно залишитись інвалідом. Бувало, я сидів в танку, хрестився і сам собі казав: «Боже, якщо смерть, то миттєва, хоча б не інвалідом». З першого дня, як вступив до інституту, я хотів набратися знань з тактики, перейняти досвід інших офіцерів. Це і роблю зараз …
