Фельдшер за освітою, який до широкомасштабного вторгнення рф працював у Кривому Розі на шахті. Йому 34 роки, за плечима вже…
Про родинну службу в підрозділі, евакуацію загиблих воїнів та хобі, яке «спрацювало», АрміяInform розповів санітар медичної роти 30 окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького.
«Я не зміг сидіти вдома, коли син на війні»
В армії не служив і ніколи не мав такого бажання, але через кляту русню довелося, розповідає Гаврило. Йому 46 років і родом він з Шепетівки, що на Хмельниччині. До ЗСУ долучився влітку 2024 року:
«Я не зміг сидіти вдома. Син на війні, а я там торгую. Заробляю гроші. Вирішив сюди йти, адже в цьому підрозділі служить мій син. І зараз ми працюємо в одному екіпажі. У мене ще дочка є. Вона була неповнолітня. Треба було довчити. То я чекав. А коли вона закінчила академію лідерства, пішов на контракт. Завдяки контракту була можливість потрапити саме туди, куди хочу».
«Тут ти не лише санітар, але й водій, кухар, механік…»
У цивільному житті довелося займатися багато чим, говорить Гаврило. Але здебільшого це була торгівля. І на фірми різні працював, і не себе. Тепер же довелося стати санітаром:
«Я багато разів міняв професії. Багато чого навчився. Сталося так, що довелося вчити медицину. Проходив курси бойового медика. Основна наша робота — допомагати пораненим і хворим хлопцям. Наприклад, якщо хлопці на милицях. Допомагаємо».
«Весь мокрий, повні штани снігу. Але ж що, вони мають це відчути»
Різної роботи в підрозділі вистачає. Тому зараз ти санітар, а потім водій чи кухар, або механік. Залежно від того, що потрібно робити. А іноді ще й «піддослідний», жартує Гаврило:
«Тут періодично проводяться заняття для бойових медиків підрозділів. От недавно були навчання, коли були ще морози. Сказали, що їду на полігон. Приїжджаємо, мене перевдягають у вбитий одяг і волочать по всьому полігону із затягнутими турнікетами. Весь мокрий, повні штани снігу. Але ж що, вони мають це відчути».
За словами Гаврила, всі у підрозділі виконують будь-яку необхідну роботу:
«Ми тут працюємо, як один механізм. Незалежно від посад. Є поранений — командир може схопити його й нести на руках. Він не буде чекати санітарів, якщо ситуація термінова».
«Буває таке, що відкриваєш, а оглядати нема що. Пишеш — рештки»
Ще одна задача Гаврила — забирати тіла загиблих. Їх потрібно не лише доставити з певної точки у морг, але й спробувати ідентифікувати та провести огляд, аби можна було визначити причину смерті:
«Якщо не знаємо хто це, то намагаємося по максимуму з’ясувати це. Зазвичай дані бувають. Але не завжди. Та навіть якщо вони є, то все одно є повний огляд. Шукаємо все, що може підтвердити його особу. Якісь документи, прикраси ще щось, що допоможе ідентифікувати. Також ми маємо знайти поранення. Є цілий алгоритм. Все документується, фотографується. Але буває таке, що відкриваєш, а оглядати нема що. Пишеш — рештки».
Психіка сама допомагає виконувати таку роботу, адже виставляються певні блоки й ти не сильно на все реагуєш, говорить Гаврило. За його словами, він не помічав, аби його від цього якось сильно «паяло». Хоча іноді бувають ситуації, які «зачіпають»:
«От останній раз ми забирали хлопця і не знали, що приїде його дружина. Ми вивантажуємо вночі тіло в морг і тут заходить вона. Ми пішли курити після цього. Для сина це було складно. Його не чіпляють так якісь важкі поранення, рештки. А ось така ситуація вплинула — дружина приїхала в морг до чоловіка, який ще зранку з нею говорив».
«Я такий герой став завдяки дітям»
Син Гаврила у війську з літа 2023 року. Пішов добровольцем на контракт, коли йому виповнилося 18 років. Гаврило каже, що ще коли почалося широкомасштабне вторгнення, розумів, що син піде служити. Але тоді він ще був неповнолітнім:
«Коли йому було 10 років, я привів його у клуб військово-патріотичного виховання. Я в армії ніколи не був і не знав, що то таке. Але розумів, що йде війна. І треба, аби син зміг орієнтуватися, що робити на війні. Наприклад, як виживати у лісі й тому подібне. Він всі ці роки займався. Став навіть інструктором там. Він обкатку танком пройшов у 13 років. А я лише у 45. Тому коли сказав, що йде, то я не міг сказати, що не пущу його. Як це? Для чого тоді все то було?»
Хобі, яке «спрацювало»
У вільний час Гаврило розмальовує картини. Говорить, ще в дитинстві ходив в художню школу. Хотів вступати на художника. Але батьки відмовили:
«Я знаю якісь ази. Як мазки класти, як розмістити композицію. Але не вмію малювати сам. А це розмальовки для дорослих. Можливість чимось себе зайняти. Не лише ж в Тік-тоці сидіти».
Гаврило не єдиний, хто в підрозділі займається розмальовками. Ще є медсестра. І вирішили вони зробити кілька картин, якими можна прикрасити кімнати, де лікуються бійці:
«Я знайшов в інтернеті картину — на чорному фоні серце з якого ростуть соняшники. І друга дуже схожа. Тільки там не соняшники, а троянди. І тема виходить й медична, бо серця, й патріотична. Замовив. Одну розмальовував сам, а іншу — медсестра»
А потім вийшло так, що це захоплення ще й «спрацювало», сміється Гаврило.
«Син їздив на реабілітацію медиків з організацією Repower. Потім представники цієї організації приїздили сюди. Привозили допомогу. Син з ними підтримує зв’язок. І сказав, що там буде якийсь захід, присвячений соняшникам. І буде аукціон. Запропонував відправити картини, аби їх можна було продати. А гроші або на програму цю, або на підрозділ залучити. Забрали ці картини. Я заплатив за них 800 гривень. А вони продали їх в Стокгольмі за 300 крон. Це десь 11,5 тисяч гривень. І тепер ці картини висять в посольстві України у Швеції».
Після того Гаврило розмалював ще одну картину, яку подарував своєму командиру.
«У мене немає якогось там: „ой, мене попускає від того, що я малюю після того, як бачу загиблих“. Я робив це все життя. Мені треба щось робити. Хоча може воно так і працює. Бо все виключається. Сидиш і думаєш, аби воно гарно вийшло. І ти вже не думаєш про війну. Я оце лише зараз про це подумав».
Після війни Гаврило планує повернутися до цивільного життя. Але поки не знає, чим буде займатися. Каже, що любить море та риболовлю. Тому хотів би пожити десь під Одесою чи в Норвегії.
