Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
... У світлій лікарняній палаті — охайно і чисто. На вікні так по-затишному і по-домашньому квітне орхідея. Поруч — велика картина, вишита бісером. На столику біля ліжка — іще кілька пакетиків бісеру: видно, що творчий процес триває.
Ця палата — тимчасовий дім для Олександра і Надії. Він — важкопоранений під час операції Сил оборони України на Курщині, ампутовані дві верхні кінцівки. Вона — кохана дружина, котра буде завжди поруч: і в горі, і в радості.
Вони разом із 9 класу. Обоє родом з Полтавщини. Чверть століття, як знайомі. 21 рік у шлюбі. Виховують двох синів. А війна і важке поранення Олександра, на жаль, лише підкреслили те, наскільки сильними є почуття цієї пари.
Ця коротка історія, яку записала кореспондентка АрміяInform в одному із медичних закладів Києва, — про кохання під час війни, взаємопідтримку та розуміння під час війни, а також про плани на майбутнє…
Знайомство, дискотеки та ініціативна Надія
«Я навчалась у 9 класі, Саша був на чотири роки старший за мене. Він навідувався у своїх справах до мого брата, він же нас і познайомив», — пригадує Надія і додає, що, на жаль, брат сім місяців тому загинув на російсько-українській війні.
Ініціативу у стосунках переважно проявляла Надія. Було багато вечорів на танцях, дискотеках.
Олександр у 1999 році відслужив строкову службу у ППО. Працював із радіолокаційною станцією.
Надія навчалася, а Олександр відслужив та почав працювати в Пирятині. Інколи дівчина їздила до коханого в гості.
«А ми ж із села! То в селі так і казали: „І чого вона туди їздить?! Хай би вже або розписувалися, або не їздили“. Тож ми подали заяву на мій день народження — 23 березня. 25 квітня було весілля».
Побралися, коли Надії було 20 років, Олександру — 24. Через рік народився первісток Дмитро, а у 29-річному віці Надія народила другого сина — Романа.
Шість днів на Курщині та смертоносний турнікет на 34 години
Олександр жив цивільним життям. До 2024 року. Потім пішов у ТЦК, бо до 16 липня потрібно було оновити свої військово-облікові дані. Оновив дані та того ж дня отримав бойову повістку.
Спочатку — навчальний центр на Чернігівщині (30 днів), потім — Кривий Ріг (доукомплектація), а звідти — Курський напрямок. Спочатку був у лавах 47 окремої механізованої бригади, потім — 25 окремого штурмового батальйону. Посада — гранатометник.
«Мене вистачило на шість днів. Сказали, що треба зайняти позицію. Ми туди дійшли, а виявляється, що там вже сиділи під*ри. Посадка була густою, нічого не видно — почали по нас працювати з кулеметів. Права рука була поранена внаслідок обстрілу з кулемета, зачепило артерію. Ліва рука постраждала через мінометний обстріл.
Першою була поранена правиця. Поки йшли з евакуацією, буквально за 10 хвилин прилетів міномет. Якраз потемніло, прилетіли ФПВ з камерами та почали крити. Я ще правильно сховався, в ямку… І дякую побратиму з позивним „Батя“. Якби не він — я б там і залишився. Він мене витягнув і затягнув в евакуаційний транспорт. Він зараз теж поранений, проходить реабілітацію», — пригадує обставини поранення військовий.
«… Побратим йому і наклав турнікети. Якби не він, Саша б стік кров’ю і був 500-м. Бо багато хлопців із Курської області є безвісти зниклими», — додає Надія.
Евакуація тривала довго. Турнікет був накладений протягом 34 годин.
«Якби все було швидше, праву руку б врятували», — каже військовий.
Все це відбувалося у жовтні 2024-го. Відтоді — лікування та реабілітація.
«17 років працювала на заводі — звільнили за два тижні»
«Коли Сашу мобілізували, я плакала кожен день. Чекала, ходила на роботу. Коли забрали на бойові, він мені не зізнався, лише старшому синові розповів. Але телефонував щодня: вранці та ввечері. Потім кілька днів тиші і раптом дзвінок. Телефонує Саша. Сказав, що все добре. На той час він був після реанімації. А потім надвечір зателефонував ще раз і розповів, що трапилося: „Мені немає чим тебе обіймати“. Я була рада, що він живий. Поки був на позиціях, я плакала кожен день. Коли дізналася, що поранений, — не плакала. Приїхала в Київ, побачила його, і теж не плакала. Так, коли забрали на війну — були сльози. Коли я вже біля нього — стараюся не плакати», — твердо і впевнено говорить жінка.
Після того, як вирушила до чоловіка в Київ, Надію звільнили із Кременчуцького вагонного заводу.
«Наскільки я знаю, коли наші колеги їдуть за кордон на заробітки, то мають три резервні місяці. Я думала, що поїду до Саші в Київ — мені це врахується або як відпустка, або за власний рахунок тощо. Я попередила, що найближчий час не повернуся на роботу, бо чоловік — без двох рук. Але минуло два тижні і мене звільнили. 17 років працювала», — говорить Надія.
«… І за два тижні звільнили. Зате вона біля мене!» — додає Олександр.
Далі — подальше лікування та протезування.
Майбутнє: протези та хризантеми
Заявку подали на державне протезування в компанії «Орто-про». На ліву руку поки що буде механіка (поки кукса підготується. — Ред.), на праву — біоніка.
В Олександра плани на майбутнє — навчитися працювати новими руками. Під час реабілітації, підкреслює, важливим є час.
Надія ж планує в майбутньому розводити хризантеми. Цим досі займалася на заводі: розведенням кімнатних рослин, живцюванням тощо.
«Хочу закупити такі хризантеми, яких ще ні в кого немає. І розводити їх. Робота має бути така, щоб бути вдома. Поруч із чоловіком. А найбільш образливо те, що Сашу називали універсальним солдатом, адже за що б він не взявся — в нього все виходило. І тут от…» — замовкає Надія.
«… Але падати духом ніколи: у мене двоє синів, яких треба поставити на ноги!» — наче завершує думку дружини Олександр.
11-річний син продовжує навчання. Особливо цікавить його математика, музика, футбол. Батьки допомагають з уроками дистанційно.
Старший син вже працює.
«Тільки Сашу забрали в армію, він одразу показав себе як мужик. Тато подавав зразок», — каже Надія.
«Коли жінка поруч — це немає з чим порівнювати навіть!»
Насамкінець запитую Надію, що б вона порадила дружинам, які, на жаль, опинилися чи можуть опинитися в ситуації, в якій опинилася вона сама — коли чоловік зазнав важкого поранення. Адже непоодинокими є випадки, зі слів медиків, коли подружжя розлучаються після поранення захисника.
На це жінка відповідає:
«Я не розумію, як це так можна… Ми завжди разом. 20 років!..» — каже Надія.
«21», — поправляє Олександр.
«… Але, наприклад, ми ідемо разом в магазин, в гості разом, до мами разом… Ми все — разом. А коли його забрали на війну, я приходила з роботи, заходила у двір, минала арку з винограду — і починала плакати. Я заходжу, а його немає. Тому я не розумію, як я можу його покинути після того, як його забрали на війну. От його забрали і частинки сім’ї немає. Чи серця нашого немає».
Думку про взаємопідтримку в парі продовжує Олександр:
«Коли самому лежиш і лікуєшся — психологічно дуже важко. А коли жінка поруч — це немає з чим порівнювати навіть! І поговоримо, і посміємося, і пожартуємо. Коли твоя половинка поруч — це прекрасно. І по Києву вийшли, можемо прогулятися. Як діти приїздили, то і в аквапарк ходили, і в Казкову країну. Ми стараємося не лежати на одному місці, бо виросте животик», — сміючись каже Олександр.
А гуляє подружжя багато. Прогулянки чергуються між процедурами: то вийдуть на каву, то на ринок за бісером, або ж просто прогуляються парком. І все, звісно ж, разом.
