Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Військовий з позивним «Фокс», головний сержант взводу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, поділився своїми думками про війну, побратимів та ухилянтів.
Історію бійця оприлюднили на сторінці бригади.
30-річний Іван зі Стрия, як тільки почалося повномасштабне російське вторгнення, разом із батьком і братом одразу ж з’явився у військкоматі. Проте мобілізували лише старшого брата, батькові було вже за 60, а Іванові сказали трохи зачекати. Через півтора року йому таки прийшла повістка. Після навчального центру на Рівненщині, Іван потрапив у 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Зараз він головний сержант взводу, сержант з позивним Фокс.
«У навчальному центрі я познайомився з Романом із Хмельниччини (позивний Слон), ми стали близькими друзями й обоє вирішили, що підемо в штурмовики, — розповідає Фокс. — Тому під час розподілу попросилися в 128 ОГШБр, про яку багато чули. Чи не шкодую? Ні. Після навчального центру ми пройшли дуже хороші тренування вже в бригаді, у тому числі з іноземними інструкторами. Одні плюси», — жартує боєць.
Пройшовши тренування, Фокс разом із побратимами почав виконувати складні бойові завдання, серед яких були штурми ворожих позицій, зачистка та важка оборона.
«Звичайно, було страшно. Це відчуття завжди присутнє під час бойових виходів. Бояться всі, і це нормально. Страх — один із основних інстинктів для самозбереження. Той, хто не боїться, довго не живе. Але страх треба перемагати, особливо, коли ти відповідальний не тільки за себе, а й за своїх товаришів. Я виходив на завдання як командир відділення, і найбільші переживання були за людей. Із кожним треба поговорити, пояснити бойове завдання, показати маршрути, вислухати питання, допомогти, стати опорою…»
Найскладніші та найжорстокіші бої Фокс пережив у Роботиному.
«Спочатку ми штурмували й зачищали ворожі траншеї, а далі мали закріпитися й тримати оборону. Росіяни відійшли на сусідню позицію метрів за 70 від нас і звідти намагалися повернути втрачене. Але ми „гостей“ не кликали, тому не пустили їх. Проти нас стояли різні бійці — профі, зеки… Я бачив ворожі тіла з шевронами „вагнера“. Їх щурі гризли, так давно вони лежали. Багато разів спостерігав неадекватну поведінку росіян. Вони могли йти в наступ, обходячи лісосмуги, в повний зріст із мінімальним спорядженням. Ми косимо їх, а вони все одно пруть. Поранили одного, видно, як куля прошила ногу, за кілька секунд біля ніг вибухнув вог (граната з підствольника чи автоматичного гранатомета), а він встав і пішов далі. Точно був під дією якихось препаратів».
Під час оборони захоплених ворожих позицій Фокс із товаришами взяли полоненого.
«Аеророзвідники повідомили, що недалеко ходить росіянин без автомата, і ми вирішили його взяти. Той навіть не чинив опір, почав пояснювати, що шукав тіло командира, щоб забрати рацію. Сам років 40, із російської глибинки. Коли ми брали його, я попередив — якщо скажеш, що в тебе є зі зброї, передамо далі так як є, просто зв’язаного. Він відповів, що нічого не має, але при обшуку я знайшов у кишені ніж. Полонений отримав за брехню легкого потиличника, а далі ми передали його в тил…»
Під час боїв Фокс кілька разів зазнав поранень — у спину, плече та голову.
«Найнебезпечніше поранення було в голову, швидше за все — від мінометної міни. Один осколок влучив у шолом, а другий (розміром як великий палець) залетів під шолом, черконув голову й застряг у шоломі з внутрішнього боку. Можна сказати, що мені дуже пощастило. Коли мене привезли в стабпункт і зняли шолом, усе було в крові, хоча гарячий шматок металу припік рану, тому кров не йшла інтенсивно. Я зберіг той осколок, хотів навіть переплавити його на якусь символічну прикрасу…»
На війні, на жаль, не всім щастить, чимало товаришів Фокса загинули в боях.
«Наша група йшла на штурм, і росіяни жорстко нас зустріли — обстріляли з усього, що можна. Товариша поранило в руку, тому я наказав йому відійти назад і чекати евакуацію, дав у супровід бійця. Через хвилину поранений потрапив під вогонь танкової гармати… Штурм не вдався, нам дали команду відійти до ближніх позицій, де стояв мій товариш Слон. І ми троє зі Слоном і ще одним бійцем під обстрілами тягнули загиблого до траншеї, в якій можна було сховатися. Він був важким, десь 120 кілограмів, і коли ми протягнули його метрів 300, я відчув, що зірвав спину. Тому далі загиблого взяли інші хлопці, загалом довелося тягнути його десь два кілометри…»
Останнім часом підрозділ Фокса тримає оборону на Запорізькому напрямку в одному з сіл, відбитих у ворога. Бойові виходи на «нуль» через небезпеку дронів доводиться затягувати, іноді вони тривають по кілька місяців.
«Ми довго перебуваємо в обмеженому просторі й під постійною небезпекою. Час від часу я розпитую своїх бійців — розпитую про мирне життя, родичів, захоплення… Треба, щоб людина виговорилася, тоді їй стає трохи легше. Коли є можливість, займаюся легкою фізкультурою, виконую вправи з броніком, щоб м’язи не атрофувалися. Що найважче на позиціях? Одне на інше накладається — закритий простір, постійна небезпека, відсутність зв’язку з рідними, переживання за людей…»
Під час відпусток і реабілітації після поранення Фокс кілька разів побував удома. Бачив здорових чоловіків, котрі не хочуть йти в ЗСУ й ховаються.
«Один із таких мій сусід. Зустрів його якось, він почав розпитувати, коли все це закінчиться. Я відповів, що без його участі війна не закінчиться. І дав пораду навчити поводженню зі зброєю своїх дітей. Бо якщо не хоче воювати він, то доведеться їм…»
Як повідомляла АрміяInform, 28-річний Олександр з позивним «Німець» — оператор дрона-бомбера 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. До повномасштабного вторгнення росії в Україну він працював на гірничо-збагачувальному комбінаті в Кривому Розі.
