На ці запитання відповідає головний судовий експерт КНДІСЕ, військовий психолог, кандидат психологічних наук, полковник запасу Едуард Литвиненко. — Серед полонених вже неодноразово виявлялись…
«Я мрію, щоб на східному кордоні України, від Вовчанська і до Урала було Північне море, в ньому водилася білуга і було багато ікри. Чи щоб ми межували із Північним Льодовитим океаном», — говорить 49-річний Віктор Баранов з позивним «Кеп».
Старший лейтенант, командир контрдиверсійної роти в лавах 241 окремої бригади Територіальної оборони ЗСУ.
Від регбі — до Сил оборони
У цивільному житті він професійно займався регбі (з 1993 року), на змаганнях грав за столичний клуб «Авіатор». Мав і приватний бізнес.
Активний учасник двох революцій (Помаранчевої і Євромайдану), має стійку та незламну позицію щодо майбутнього України, її суверенітету і територіальної цілісності.
«Коли закінчував дев’ятий клас, то у випускному альбомі у мене єдиного на шкільній формі можна було побачити синьо-жовтий значок», — пригадує з гордістю Віктор Баранов.
Каже, що по завершенню Революції Гідності, навесні 2013 року, проходив у центрі Києва біля намету, де набирали добровольців до лав батальйону «Донбас» і задумувався, чи не приєднатися і собі до цього підрозділу.
«Скажу чесно: не вистачило мужності. Виправдовувався тим, що в мене росте 4-річна донька і треба її виховувати. Але взявся волонтерити. Коли підрозділи морпіхів виїхали з Криму у Миколаїв — навідувався до них. Згодом — у Маріуполь, працював також під Дебальцевим, Щастям на Світлодарській дузі як волонтер».
Зізнається, що широкомасштабного вторгнення росіян він не очікував, а 24 лютого 2022 року був на Закарпатті, на спортивних зборах зі збірною України з регбіліг.
«Коли мені сказали „Кеп, війна“ — я одразу ж стрибнув у машину та поїхав до Києва. Пам’ятається, що чимало авто їхало зі столиці — і лише поодинокі машини прямували до Києва. Коли в’їхав на Південний міст — розірвалася ракета над головою…», — каже він.
Щоби потрапити до лав Сил оборони в перші дні широкомасштабного, каже, сміючись, «Кеп», треба було вдаватися до «корупції»: черги до військкоматів були шалені, охочих — тьма.
Зрештою, Віктор Баранов у якості солдата став до лав стрілецького батальйону територіальної оборони (3 стрілецька рота).
Потрапив у «своє» середовище: із 7 людей у відділенні — 5 спортсменів.
У червні 2022-го під час боїв за Дементіївку на Харківщині отримав контузію.
«… І я „втік“ зі шпиталю, щоби разом із побратимами, з цілим взводом, спланувати операцію з вивезення тіл наших загиблих, серед них був і полеглий командир роти з позивним „Шерман“. Коли все вдалося і ми повернулися з тілом — всі просто дивилися на нас із широко відкритими очима, без слів. Після цього випадку нас всі дуже поважали».
Що найважче і найкраще в житті командира
Кар’єрний ріст амбітного військового із хорошою фізичною підготовкою був стрімким і заслуженим: у березні 2022 року Віктор Баранов очолив відділення, у вересні 2022-го — взвод (і вже, відповідно, мав звання молодшого лейтенанта). А у 2023 році став командиром роти.
Запитую, яка з цих командирських посад була для військового найважчою. Каже, що ротний.
«Це жахлива посада. У ній найважче — повідомляти рідних про загибель їхнього чоловіка, сина, брата на війні. Чи коли вони телефонують і запитують обставини загибелі чи чому не евакуювали тіло з поля бою. Це неймовірно важко. Я, як ротний, знаю всі позивні своїх бійців і рік народження. Наприклад, „Дюк“, 1999 року народження. Він загинув. Я знаю, що він — єдиний син у батьків. І я усвідомлюю, що мій син — такого ж віку. Пам’ятаю, що я з ним говорив протягом 30 хвилин. І я розумів, наскільки та розмова була для нього важливою, і моє завдання під час цієї комунікації — максимально надати інформацію і підтримати. Хоча я розумію для себе, що всі героїчні вчинки їхніх дітей батькам геть не потрібні — їм треба живою їхня дитина».
Друге найважче в посаді ротного, продовжує «Кеп» — це відправляти своїх підлеглих на бойове завдання.
«А мої хлопці — 2003-2005 року народження. І це найважче — віддати їм наказ і відправити на завдання. Але от коли вони повертаються — тоді настає найкраще в житті командира: я їх обіймаю, дякую за роботу, і бачу, як в них горять очі… Ми завжди все обговорюємо. І я завжди наголошую: будь-яку задачу можна виконати. Навіть спалити Москву можливо. Але: не сьогодні, не нашими силами, і не нашими засобами. Тому кожну, кожнісіньку задачу ми детально обговорюємо, розжовуємо до найдрібніших нюансів. І я в такі моменти буваю дуже нервовим і дуже матюкливим», — ділиться ротний, усміхаючись.
А найцінніше в житті командира, каже співрозмовник, — це почути від підлеглих слова на кшталт: «Я вам довіряю, командире, і тому це зроблю».
«Це — найкращі люди. І вони найкращі тому, що ми, командири, їх такими робимо».
У своїй роті «Кеп» пропагує здоровий спосіб життя:
«У нас закони „дикі“ — не п’ють навіть пиво. А в головного сержанта роти, до слова, нараховуються до 536 стрибків із парашутом, до війни він займався парашутним спортом».
«… Так склалося, що ми заїхали… у фланг колони під*рської»
… 1 грудня 2024 року був один із жорстких бойових епізодів у житті комроти Віктора Баранова і його побратимів. Місце дії — Донеччина, район Великої Новосілки.
Тоді, як переповідають у командуванні, під час виконання бойових завдань він вміло побудував оборону у ввіреному йому населеному пункті і таким чином заблокував ворожий прорив 40 піхотинців і восьми одиниць броньованої техніки росіян.
«Ми передбачили, якими посадками планують йти росіяни, завели туди нашу БМП-2 на позиції, це була 5-та ранку. З озброєння був також „Фагот“ і РПГ. Сам я їхав на пікапі. І так склалося, що ми… заїхали у фланг колони під*рської. Вона була за метрів 600 від нас. Ми просто їх не побачили через особливості тамтешнього рельєфу. Сказати, що я тоді злякався — це нічого не сказати. Якби росіяни нас тоді побачили і розвернули на нас свою „пушку“ — нас би вже не було, кажу чесно. Стільки FPV, як 1 грудня, я ще не бачив ніколи у своєму житті! Три ворожі БПЛА влетіли в наш пікап, працювали, крім того, з РСЗВ по нас. Сумарно десь 20 FPV було — за три роки такої уваги до нас ще не було», — говорить «Кеп».
Успіхом цієї бойової вилазки військовий називає хороше стратегічне положення українських підрозділів щодо ворога; гарну, добре замасковану позицію для атаки тощо.
Під час цих подій офіцер отримав уже другу контузію. Та історію всю цю підсумовує лаконічно: «Перехрестилися і виїхали». Все це тривало з 7:00 до 15:00 орієнтовно.
У підсумку: 10 росіян ліквідовано, приблизно 10 поранених і 15, на жаль, вціліли.
«Мрію забрати з поля бою тіла наших загиблих побратимів»
Традиційно запитуємо військових із Сил оборони про те, як цивільним долати свій страх перед військом, мобілізацією, війною. «Кеп» відповідає так:
«Я завжди кажу своїм хлопцям, що боюся щоразу, перед кожним виходом. Бо не боїться лише ідіот або людина під впливом якихось речовин. Для нормальної людини страх є нормальним явищем. І я пояснюю, що, як би вони не ставилися до слова „мужність“, але мужність — це здатність виконати те, що маємо, коли боїмося. Тобто, тобі страшно — але ти маєш це зробити. От це і є поняття „мужність“.
А на друге наше традиційне запитання про те, що для нього буде завершенням російсько-української війни, „Кеп“ відповідає так:
«… Але що таке перемога?.. Вихід на кордони 1991 року?.. Розумію, що Крим зараз буде важко повернути — але дуже хотілося б. Можливо, допоможуть якісь санкції, обміни тощо. Категорично не хотілося б замороження бойових дій. Бо ворог лише накопичить бронетехніку, артилерію, ракети, збільшить армію — і знову завдасть масованого удару. Я не вірю росіянам… Але знаєте про що я мрію? Щоби припинилися обстріли, на лінії зіткнення утворилася така собі «буферна зона» хоча б на 1 кілометр, і щоб у нас було б хоча б пів року, щоб забрати з поля бою тіла наших загиблих побратимів. А під*ри — забрали своїх, якщо вони їм, звісно, треба. Адже я дуже часто говорю з рідними тих військових, чиє тіло досі не вдалося евакуювати. І це єдине, що вони просять мене як командира: «Заберіть хоча б тіло — він так хотів додому». Але я не можу наражати підлеглих на такі ризики й небезпеку, адже зараз у ворога є дуже багато дронів… Та для мене важливо нагородити посмертно цих військових. Адже без тіла вони вважаються «400», якщо є тіло — «200». І лише тоді я зможу подати їх на нагороду, а для мене як командира — це надважливо«.
А потім, задумавшись, офіцер додає:
«А ще мені б дуже хотілося великий паркан, приблизно шестиметрової висоти, на державному кордоні України — щоб нам заздрила Велика Китайська стіна… Або щоб на східному кордоні України, від Вовчанська і до Урала було Північне море, в ньому водилася білуга і було багато ікри. Чи щоб ми межували із Північним Льодовитим океаном».
Фото з особистого архіву Віктора Баранова
