АрміяInform запитала у Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, як там фіксують всі ці випадки та порушення прав людини, і, власне, знищення української…
«Так, у мене росіяни забрали дім, потім забрали у мене вдруге дім. Але... життя ж то не забрали? Я ж продовжую жити. І продовжувати треба жити де завгодно. Головне — щоби в Україні. Мене мотивує те, щоб росіяни не прийшли сюди та не знищили тут все, не вбили мою дитину і дружину. Бо я бачив на власні очі, що відбувається там, куди приходить Росія», — говорить Єлизар Гранков.
Росіяни двічі прийшли в його дім, рідну Донеччину: у 2014 році — в Горлівку, і у 2022 — у Маріуполі.
Він — лікар-анестезіолог. Під час оточення Маріуполя протягом 21 дня рятував поранених. Згодом покинув місто на узбережжі Азовського моря — коли вже росіяни зайшли на територію лікарні, де він працював.
Зараз Єлизар Гранков — у лавах 71 військово-мобільного госпіталю на Сумщині. Координатор відділення анестезіології та реанімації, інтенсивної терапії. Разом з побратимами рятують поранених з Курського напрямку.
Ординатор відділення анестезіології став до лав Сил оборони у червні 2023 року. Встиг отримати первинне офіцерське звання — молодший лейтенант.
АрміяInform поспілкувалася з медиком під час його відпустки та незадовго до нового відрядження — про роботу в оточеному Маріуполі та те, як залишав місто (на самокаті, уявіть!); про те, як прийшов до лав Сил оборони та порятунок поранених на Сумському напрямку; про те, чому наука і військова медицина мають крокувати пліч-о-пліч в нинішніх українських реаліях. І не лише.
— Лікарі в цивільних лікарнях Маріуполя — це, певне, ті люди, котрі першими відчули на собі війну, оскільки довелося працювати з великою кількістю поранених цивільних. Наскільки інтенсивними були для вас ті дні?
— Ми дуже швидко відчули війну. Буквально за пів години після перших масованих ударів, о 5-6 ранку 24 лютого 2022 року. А потім — три тижні інтенсивної роботи, 24/7. Я тоді працював у кількох державних закладах: в 1-й лікарні в місті Маріуполь, обласній лікарні та ще в одній приватній. Кадри з лікарні Маріуполя у стрічці «20 днів у Маріуполі» знімали саме в нашому закладі. Журналісти в нас і знайшли прихисток, і працювали.
— Маріуполь навесні 2022 року. Що було найскладніше медику в оточеному місті?
— У нас закінчувалися препарати, але нам дозволили забрати все з лікарняної аптеки, і приносили препарати з найближчих аптек фармацевти та провізори. Але все одно: на ті об’єми та кількість людей, які надходили, — препаратів не вистачало. Занадто багато людей, занадто великий потік поранених.
— Який найстрашніший спогад за цей час зберігся у пам’яті? А який, навпаки, теплий спогад з того часу гріє вас?
— Знаєте, багато різного насправді було. Але найстрашніше — це ховати дітей… Це запам’ятається назавжди, до кінця життя — коли просто неможливо врятувати маленьку дитину, яку розірвало снарядами, уламками, кулями. Я не знаю, що може бути гірше…
З гарних спогадів — це робота з колегами. Так, тоді всі втомлювалися — але допомагали один одному, страхували, працювали, попри втому. Ці важкі три тижні в Маріуполі ми прожили як одна велика сім’я, яка виконувала головне завдання свого життя: рятувати. В оточеному Маріуполі була суто «чиста» медицина, взагалі без якихось інших зайвих думок. Як і зараз в армії — разом з побратимами, своєю командою ти не думаєш про гроші абощо — ви просто разом стали і зробили свою роботу.
— Ви вибиралися з Маріуполя через Бердянськ, і в одному з інтерв’ю розповідали, що вдалося успішно пройти один із блокпостів завдяки вашій мамі. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей епізод. Скільки загалом блокпостів здолали?
— Понад 20 блокпостів було. На деяких досить швидко пропускали, на деяких були тривалі перевірки, ледь у труси не лізли. Найважчий блокпост був, власне, на Бердянську, де «ДНРівці» стояли. Нас і на розстріл ставили під дулами автоматів, а коли побачили, що я народився в Горлівці — запитували, чому я за «матушку росію» не воюю.
Я спочатку їхав з міста на самокаті. Виїхав на ньому на блокпост за межі міста — потім він розрядився. Ми хотіли наздогнати автівку, де були дружина з батьком. Але не склалося, зрозумів, що не дожену. Був досить пригнічений стан. Потім ми з братом знайшли мікроавтобус, де була наша мама — і з’ясувалося, що в ньому можуть бути місця і для нас. Там було ще шестеро молодих чоловіків. Погодьтеся, таким складом важкувато проїжджати блокпости (усміхається). І от на блокпосту в Бердянську почалося: чіплялися до татуювань, до прописки — до всього. І мама наша сказала: «Якщо ви їх будете забирати — забирайте мене з ними, з синами моїми». Так нас відпустили швидко з аргументом «нах*й звідси». Шестеро наших попутників залишилися. Але то був вирішальний момент…
Самокат із нами виїхав теж, досі в батьків лежить. Дорога з Маріуполя до Дніпра зайняла добу.
— Що стало спусковим гачком, коли ви вирішили брати самокат і їхати з Маріуполя?
— Ми вже три дні як були під росіянами — вони захопили нашу лікарню. 9 березня від нас пішли останні журналісти, а 12-го зайшли росіяни. От просто в операційній вони навіть були.
Мене вистачило на три дні. Закінчувалися медикаменти, обстріли не припинялися, ФАБи били… Ну і зайшли росіяни — було зрозуміло, що далі будуть фільтрації, прискіпливо до кожного приглядатимуться… А я ще з 2015 року був «нев’їзний» у ДНР — багато, скажімо так, висловлював свою думку… Тому й вирішив залишати Маріуполь.
— Ви стали частинкою оскароносної стрічки «20 днів у Маріуполі». Чи відчуваєте себе частинкою зброї в інформаційній війні, яка працює на користь цивілізованого світу, розповідаючи правду без прикрас і пропаганди?
— Розуміння цієї медійності ніколи не було… Але якщо є якась допомога і це спосіб донести частину правди про Маріуполь, незатьмареної російською сраною пропагандою…
Вони ж просто знищили Маріуполь. Там був свій страшний котел. І стрічка не передавала того жаху, який відбувався в місті. Якби була можливість — можна було б зняти ще більше такого, що світ би вжахнувся. Бо періодично треба діставати й таку жахливу нашу правду для того, щоб її чули й бачили.
— Що привело вас до лав Сил оборони? Адже ви спочатку працювали в пологовому в Дніпрі, і ця робота, з ваших слів, стала для вас «терапією»… Чому все ж вирішили стати до лав військових медиків?
— Так, бачити як народжується життя — це прекрасно. Але у березні 2023 року я прийшов працювати у Головний військово-клінічний госпіталь спочатку як цивільний лікар у відділенні кардіореанімації, а за три місяці — мобілізувався. Доти ще працював у 4-й лікарні Києва, протягом семи місяців.
Так, я фактично працював на Міноборони та був заброньований, але була можливість за два місяці отримати офіцерське звання, і для цього потрібно було мобілізуватися. Тому й ухвалив таке рішення.
— Яке ваше враження від курсів військово-медичної академії?
— Загальна ідея — ок, але я вважаю, що мало людей проходять цей курс, хоча в нас чимало медиків, які не мають військової кафедри. І вони або не йдуть у ЗСУ, або, маючи медичну освіту, перебувають на посадах сержантських. Такі курси — це чудова ідея. Хоча коли я навчався — викладачі оперували нормативами, які існували ще до широкомасштабного вторгнення. Це, вважаю, застарілий підхід, бо за цей час поле бою змінило багато, м’яко кажучи, у військовій медицині. Багато застарілої інформації було, коли я навчався. Не знаю, як зараз, можливо, зміни вже є. Але наука має встигати за реальною війною. Банальний приклад: зараз на полі бою є FPV-дрони, яких ще два роки тому не було. Тому академія теж має дуже швидко змінюватися, трансформувати свої підходи, вносити нову інформацію в навчальні курси.
— Кажуть, що війна — це завжди каталізатор якихось змін. Як це відображається у вашій роботі як анестезіолога, наприклад, зараз на Сумщині? Що змінилося на краще, а що — на гірше?
— Розвиток є. Я, як анестезіолог, працював в операційних, у різноманітних відділеннях, з дорослими, з дітьми, у реанімаціях, з важкими хворими тощо. Тобто була структура того, як ти працюєш. Потім почався ковід — структура роботи помінялась кардинально.
І от почалася війна. І тут теж насправді абсолютно інша медицина: з пораненнями, з масивними дефектами, з турнікетними синдромами, з кровотечами, пораненнями легень. Це було щось особливе в невоєнний період, і це є, на жаль, абсолютною нормою зараз, під час війни. І треба переналаштуватися на цю нову норму — рятувати та лікувати інших хворих, із зовсім іншими пораненнями.
Так, у госпіталі є круті моменти щодо можливостей, аналізів. Там лікуєш як в операційній, так і в реанімації.
А коли працюєш на виїзді, то… ти постійно «мандруєш». 2024 рік я майже повністю провів у «подорожах». Коли приїжджаєш на точку — треба познайомитися з лікарями, з головним, з іншими батальйонами і бригадами, з медиками. Багато комунікації. Бувало й таке, що, заїжджаючи на стабілізаційний пункт, нам доводилося все розгортати з нуля: знайти, де жити, як все розставити, підготувати. Цьому ніде не навчають — це приходить з досвідом.
Крім того, стоячи на північному напрямку, де важкі поранені, навчився багатьом маніпуляціям. Саме на «стабіку» відкрив нову картину своєї роботи саме як анестезіолог: ця робота швидка, а результат цієї роботи — лише врятував чи не врятував. Лише така ціна.
Можу пишатися тим, що завдяки роботі нашої команди, завдяки тій кількості людей, яка була, у нас жоден поранений не помер, врятували всіх. У нас стояв максимальний коефіцієнт корисної дії. Так, були «двохсоті» — але їх такими до нас вже привозили. І ми намагалися все одно з того світу дістати людей. Такі випадки у нас декілька були. Але, на жаль, мертвого неможливо оживити…
— Можете пригадати випадок, коли, здавалося б, надійшов безнадійний поранений, а ви його за ниточку невидиму з того світу витягуєте?
— Таких випадків більше, ніж достатньо… З того, що можна згадати… Якось привезли військового з пораненням в ногу, хірург взявся йому накладати анастамоз, щоб врятувати кінцівку…
І в цей же момент нам привезли старшого лейтенанта, командира підрозділу. У нього була агонія, він просто хапав ротом повітря, був блідий, стікав кров’ю. Йому дали кисень. Було поранення в грудну клітку. Інтубували. Увімкнули адреналін. Тривала інтенсивна робота, але легеня все одно не працювала, і він не тримав тиск.
Ми переливали йому кров, ставили плазму… Все це тривало десь годину. Ми намагалися його стабілізувати, а хірург водночас рятував іншого пораненого і його кінцівку. Перед цим він ще поставив дренаж у грудну клітку пораненого офіцера. Через деякий час саме завдяки цьому дренажеві ми і зрозуміли, що є внутрішня кровотеча — дірка в легені.
Цього пораненого ми повноцінно стабілізували лише після того, як хірург зашив судини та тканини.
Відправили в Суми. Згодом з’ясувалося, що в офіцера було зламано шість ребер і кровило шість артерій. Наш хірург у первинних умовах зашив п’ять із них.
Військовий вижив. Це — один із випадків. А таких було багато в умовах стабілізаційного пункту.
Наш хірург навіть декілька разів робив відкритий масаж серця: розрізав грудну клітку і качав. Але це якраз ті випадки, коли нам вже, на жаль, мертву людину привозили. І це вже був такий жест останньої надії: або заведеться або не заведеться.
— Що б ви порадили цивільним, які зараз бояться? Бояться, зокрема, приєднуватися до лав Сил оборони? Як подолати страх?
Боже… Боятися дядю з військкомату — це не те, що треба боятися в житті. Абсолютно не те. А у відкритому доступі є чимало інформації про те, щоб чогось навчитися, зрозуміти чи себе мотивувати і стати до лав Сил оборони.
Люди втомлені від війни. На жаль. Але це — нормальна природна реакція. Людина не хоче воювати 5 років, не хоче воювати 10 років. Всі взагалі хочуть маленьку-маленьку тріумфальну війну — от це був би клас!
— Ви двічі залишали дім: у 2014-му — Горлівку, у 2022-му — Маріуполь? Що все ж дає вам стійкість і силу триматися, йти вперед?
— Гарне запитання… Але в цьому контексті я більше запитую себе про інше: що дає силу триматися моїм батькам? Їм зараз близько 70 років. 11 років тому вона втратили свій дім. Три роки тому вони втратили свій другий дім. І для них мотивація жити — сім’я, онуки…
Ні гроші, ні житло тут не є мотивацією. Так, у мене росіяни забрали дім, потім забрали у мене вдруге дім. Але… життя ж не забрали? Я ж продовжую жити. І продовжувати треба жити де завгодно. Головне — щоби в Україні.
Мене мотивує те, щоб росіяни не прийшли сюди і не знищили тут усе, не вбили мою дитину і дружину. Бо я бачив на власні очі, що відбувається там, куди приходить Росія. Мене мотивує ідея свого, українського, світу. І щоб не бути під «русскім міром».
— Що для вас стане завершенням російсько-української війни?
— І це дуже гарне питання… Окей, от оголосять перемир’я — наскільки? Місяць, два, рік, три? Загроза все одно нависатиме над нами, поки існує рф і її ідеологія.
Поки у рф не зміниться влада та ідеологічні установки в головах, поки вони не усвідомлять, що не треба лізти не на свою землю — доти буде постійна перманентна загроза. Бо це абсолютно відморожена нація.
Ну от ми вийдемо на кордони, наприклад, 1991 року — але хто буде росіянам заважати випустити по нас неочікувано якусь сотню ракет? І знову поперти сюди?
Росіяни мають визнати і сказати, що Україна більше не входить в плани «розвитку» рф.
І важливими також є гарантії західного світу. Хоча розуміємо, що зараз світ трясе по всіх напрямках… І ніхто не знає, що буде далі насправді.
Фото Олени Худякової та з особистого архіву Єлизара Гранкова
@armyinformcomua
На Львівщині прикордонники ліквідували канал незаконного переправлення осіб через державний кордон.
На передовій, де кожен метр землі здобувається потом і кров’ю, воїни 5-ї окремої штурмової Київської бригади продовжують безжально нищити ворога. Нові кадри з Краматорського напрямку демонструють злагоджену та ефективну роботу наших захисників.
Заочний вирок отримав російський пропагандист Сергій Міхєєв, який публічно підтримує збройну агресію рф та воєнні злочини рашистів проти цивільного населення України.
Бійці батальйону безпілотних систем VORON 100-ї окремої механізованої бригади «Сталевої сотні» встановили український прапор над шахтою «Центральна» в Торецьку. Ця шахта є найстарішою не тільки в Торецьку, але й на всьому Донбасі та в Україні.
Українські військові продовжують вдосконалювати свої технології для боротьби з окупантами. У новому відео, опублікованому 115-ю окремою механізованою бригадою, продемонстровано новітній дрон-камікадзе під назвою «Мрія».
77-ма окрема аеромобільна Наддніпрянська бригада ДШВ ЗС України продовжує успішно виконувати бойові завдання на лінії фронту. У новому відео зафіксовано результати роботи особового складу зі знищення живої сили, укриттів та розвідувальних дронів противника.
від 20000 до 120000 грн
Миколаїв
4 відділ Чортківського РТЦК ТА СП ( м.Заліщики )
від 50000 до 120000 грн
Ужгород
68 окрема єгерська бригада імені Олекси Довбуша
АрміяInform запитала у Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, як там фіксують всі ці випадки та порушення прав людини, і, власне, знищення української…