Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Молодший сержант Ігор Пісний нині служить у 21 окремому батальйоні спеціального призначення Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.
До широкомасштабного вторгнення Ігор був відомий українцям завдяки багатьом фільмам та серіалам, зокрема «Дільничий з ДВРЗ», де зіграв одну з ролей.
Як нині воюється українському актору? Чи допоміг в армії попередній досвід продюсерської роботи? Та щоб він сказав чоловікам, які ще досі не прийшли до ЗСУ?
Про це молодший сержант розповів нашим кореспондентам:
Якщо фільмографію мою подивитись, то частина ролей у мене — це військові
«У мене дві вищі освіти: одна — акторська, друга — економічна, «Організація театральної справи». Так сталося, що дві одночасно допомогли мені в армії. Бо зараз виконую обов’язки командира взводу, й організаційні навички виявились не зайвими.
Я працював у Київському академічному театрі юного глядача на Липках. До речі, там режисер Артур Артіменьєв, і він теж воює зараз. Але він навіть у відпустці намагається приїхати та ставити, репетирувати вистави. Запитав мене, чи готовий я грати. Думаю, поки що ні, не можу перескочити цей бар’єр і швидко повернутись до цивільного життя. До речі, багатьох акторів з театру вже призвали до війська.
Так, мене знають за ролями у фільмах «Залізна сотня», «Мама, я льотчика кохаю», «Дільничий з ДВРЗ»… Взагалі, якщо фільмографію мою подивитись, то частина ролей у мене — це військові. Наприклад, у стрічці «Халепа на 5 баксів» я граю військового, який був в АТО. Але коли не на знімальному майданчику, а в реальному житті все це бачиш, то, знаєте, на війні воно все геть по-іншому, інша правда життя — жорстока.
Я прийшов до ТЦК у 2022 році. Десь два-три місяці після початку широкомасштабного вторгнення займався волонтерством. Ну, а потім вже сказав собі: я не можу тут перебувати, я повинен бути там, адже мій обов’язок громадянина України — захищати. Після Бучі та Гостомеля та багатьох окупованих міст я відчув що повинен бути там, з побратимами. Рідні прийняли та підтримали моє рішення.
Проходив підготовку у Британії. Там, дійсно, добре готували. Принаймні люди вже після такої підготовки не губляться у стресовій ситуації. Чим більше знаєш та вмієш, тим більше шансів вижити. Коли потрапив до 21 окремого батальйону, спочатку виконували завдання на Київщині. Потім ми перемістилися на Бахмутський напрямок.
Треба йти до війська, аби стримати ворога і для того, щоб ми в майбутньому жили нормально
Коли командуєш людьми, то, на мій погляд, людяність має бути на першому місці. Маєш виконувати бойове розпорядження, бойовий наказ і завжди думати про те, як зберегти особовий склад. Але стрижень у тобі теж має бути.
З тих місць, де наш взвод побував, найважче, мабуть, було у Кліщіївці, Веселому, Красногорівці. Хоча насправді важко всюди. Маємо ворожі штурми майже 24 години на добу. Дуже багато скидів, дуже багато дронів, дронів на оптоволокні.
А тут, у цивільному житті, дивишся: той гуляє, той боїться, той за кордоном. Велика прірва…
Якби в мене була можливість звернутись до чоловіків, які ще живуть в рожевих окулярах і тримаються за жіночу спідницю, то я б сказав їм, що вони мають розуміти, хто стоїть за їхніми спинами. Чи про це треба нагадувати?
Треба бути готовим пройти цей шлях. Якщо ми цього не зробимо, то за нас це не зробить ніхто. Інакше нас знищать, або ворог змусить воювати нас вже за нього. Якщо окупанти прийдуть, то поставлять тебе на коліна, дружину, дітей повбивають. Бо нинішній ворог — жорстокий. Тому цивільним чоловікам треба хоча б про свої родини подумати. Це має бути для них головною мотивацією.
Треба йти до війська, аби стримати ворога і для того, щоб ми у майбутньому жили нормально, виховували дітей та онуків, працювали, розмовляли й дихали вільно в нашій державі».
