Про те, як змінилась роль снайпера на передовій та як готують майбутніх снайперів АрміяInform розповів сержант-інструктор школи підготовки снайперів 199 навчального центру ДШВ ЗСУ з позивним…
Минулого місяця вітчизняні та іноземні ресурси поширили світлину про транспортування залізницею військової техніки зовнішньо вельми подібної до північнокорейських самоходок, які на Заході отримали назву «Коксан».
Російські пропагандисти стверджували, що переміщення цих САУ відбувалося територією саме країни-агресорки.
Достеменного підтвердження, чи дійсно потрапили ті гаубиці з лігва диктатора Кіма до кремлівського війська, варто чекати лише після ураження тих 170-мм північнокорейських «вундерваффе».
Утім, кореспондент АрміяInform вирішив розпитати про «Коксани» та іншу артилерію КНДР дослідника військової техніки та озброєння, доктора історичних наук, професора кафедри гуманітарних наук Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Андрія Харука.
— Перш ніж перейти до технічного «розтину» північнокорейської САУ з доволі нестандартним калібром, розкажіть нашим читачам, що взагалі вам, Андрію Івановичу, відомо про самохідну артилерію із цієї найзакритішої у світі країни?
— Розвиток самохідної артилерії в Корейській народній армії (КНА), яку офіційно називають кімівським військом, має давню історію. Під час війни в Кореї КНА використала приблизно три сотні самохідок СУ-76 (до липня 1953 року у строю залишалося лише 127 таких САУ).
Після війни КНА отримала з Китаю незначну кількість ІСУ-122. З’явилися і СУ-100 — за деякими оцінками, близько сотні. А наприкінці 1960-х років корейці розпочали власні розробки. Спочатку вони, як то кажуть, ліпили самохідки з того, що було.
Так з’явився цілий ряд САУ, що використовували шасі гусеничного тягача АТС-59 та різні варіанти 130-мм та 152-мм гармат. Західні спостерігачі виділяють чи не десяток модифікацій таких САУ, і розбиратися у всьому їхньому різноманітті ми в даному матеріалі не будемо. Звернемося до іншої артсистеми, більш відомої та добре вивченої.
— Тобто ви маєте на увазі гаубицю калібру 170 мм? Що саме стало відправною точкою в її створенні?
— Специфікою військово-стратегічного становища Республіки Корея є вразливе розташування її столиці — від демілітаризованої зони (фактичного кордону з КНДР) Сеул відокремлюють лише пів сотні кілометрів. Тому серед керівництва КНДР рано чи пізно мала виникнути ідея: а чи не побудувати нам гармату, здатну добивати до ворожої столиці? До практичної реалізації цієї ідеї взялися на початку 70-х років.
Результатом зусиль північнокорейських інженерів стала самохідна гармата калібру 170 мм. Походження такого незвичайного калібру нез’ясовано. У західних публікаціях є версія, що цю зброю створювали на основі німецької 17-cm Kanone 18 in Mörserlafette — нібито кілька таких трофейних гармат із запасом снарядів передав північним корейцям Радянський союз.
Утім, жодного матеріального чи документального підтвердження цієї версії поки що не виявлено. Є припущення, що артилерійська частина північнокорейської гармати створювалася на основі японської облогової 15 см (149-мм) гармати «тип 96». Ця зброя зі стволом завдовжки майже 53 калібру мала дальність стрільби 26,3 км.
Японці виготовили всього 30 таких гармат, які відзначилися в 1942 році під час облоги Коррехідора на Філіппінах, а надалі використовувалися в береговій обороні та укріплених районах Маньчжурії. Декілька гармат «тип 96» дісталися КНДР — з-поміж тих, що обороняли порти Расін і Вонсан.
Підсумком зусиль північнокорейських фахівців стала гармата калібру 170 мм зі стволом завдовжки 50 калібрів (понад 8 м) зі щілинним дульним гальмом. Гармата має роздільне заряджання, а практична скорострільність оцінюється у два постріли протягом п’яти хвилин. Дальність стрільби звичайним осколково-фугасним снарядом досягає 43 км, а активно-реактивним — 54–60 км.
— Але сама по собі гармата, навіть із серйозною далекобійністю, то далеко не самохідка. Як у КНДР розв’язали питання з шасі?
— Від самого початку нова далекобійна гармата проєктувалася як самохідна — у причіпному варіанті вона була б надто громіздкою і маломобільною. Для САУ використали шасі танкового типу, запозичене від радянського середнього танка Т-54/55 чи його китайського «клону» — «тип 59».
Гармата встановлена відкрито, а сам спосіб монтажу досить цікавий. На даху корпусу шасі встановлені рейки, по яких може переміщатися артилерійська частина. У похідному положенні вона розташована в центрі машини — цим забезпечується більш-менш рівномірний розподіл маси по опорних котках.
На вогневій позиції гармата зміщується в корму. Завдяки цьому полегшується заряджання з ґрунту, а головне — основна частина енергії віддачі передається не на корпус, а на ґрунт (за допомогою двох сошників, які опускаються гідроприводом).
— Із самою назвою цієї самохідки відбувається якась плутанина. Поясніть, будь-ласка, звідки походить її найменування, яке насправді звучить по-корейськи.
— Перший варіант 170-мм САУ відомий під позначенням М1978. Як і всі інші позначення північнокорейської військової техніки, воно є умовним і означає не рік взяття на озброєння, а рік, коли самохідка вперше потрапила в поле зору західних експертів.
Умовними також є назви «Коксан» (містечко на півдорозі між Пхеньяном та демілітаризованою зоною, де вперше було помічено цю САУ) та «Чучхе-по» («Гармата Чучхе»). Справжнє ж позначення САУ наразі невідоме.
Вважається, що виробництво М1978 почалося приблизно 1973 року. Публічно самохідка вперше була продемонстрована на параді 1987 року.
— Які варіанти цієї артустановки розробили північнокорейські «кулібіни»? І скільки вояків включає її обслуга?
— У першому варіанті «Коксан» був типовим самохідним лафетом, а не повноцінною САУ — боєкомплект транспортувався додатковими машинами. Жодних спеціальних транспортерів боєприпасів створено не було — снаряди підвозилися звичайними вантажівками, переважно «Сунгрі-58» та «Сунгрі-61» (північнокорейськими «клонами» ГАЗ-51 та ГАЗ-63).
Розрахунок САУ становлять вісім осіб — механік-водій, командир, навідник та п’ять заряджальників/піднощиків. У похідному положенні на самохідці перебувають лише механік-водій і командир, інші переміщаються на машинах супроводу.
— Ну, північнокорейський військпром ніколи не сходив з рейок надмілітаризованої економіки КНДР. Особливо за підтримки, яку режим Кіма-діда та Кіма-батька отримував з СРСР. Тому природним була й модернізація цієї САУ. У чому вона полягала?
— У 1989 році був помічений удосконалений варіант «Коксана», який отримав на Заході цілком логічне позначення М1989. Він відрізняється радикально переробленим корпусом, який нагадує корпус радянської самохідки 2С7 «Піон» — з великим переднім звисом і винесеною вперед кабіною.
Збільшений об’єм корпусу дозволив розмістити не двох, а чотирьох бійців розрахунку, а також організувати відсік для перевезення 12 снарядів із зарядами. Окрім того, на САУ перевозиться ПЗРК.
— А чи вдалося дослідникам, хоча б приблизно, порахувати ці вироби? І яка структура підрозділів, якими вони озброєні?
— Кількість виготовлених САУ «Коксан» невідома. Західні аналітики оцінюють її приблизно в пів тисячі екземплярів. Точно не встановлено і структуру частин, озброєних цими самохідками.
Вважається, що «Коксани» зводяться в дивізіони трибатарейного складу (по чотири гармати в батареї). Чисельність особового складу дивізіону оцінюється у 150–190 осіб. Крім дюжини гармат, у ньому є близько 20 автомобілів.
Якщо ці викладки аналітиків правильні, то дивізіон «Коксанів» має обмежену автономність — наявний автопарк не здатний забезпечити підвезення значної кількості боєприпасів. Зі свого боку дивізіони зводяться у полки або бригади, що нараховують по 36 САУ.
— Проти кого саме режим Кіма збирається перш за все застосовувати ці самохідки — відомо. Але як саме?
— Наскільки можна судити з наявної інформації, тактика КНА передбачає масоване застосування важкої артилерії. Зокрема, під час навчань, проведених 25 березня 2016 року в присутності північнокорейського лідера Кім Чен Ина, близько сотні самохідок М1978 і М1989 зайняли позиції на морському узбережжі біля аеропорту Вонсан.
Щоправда, постає цілком резонне питання: а чи не є зосередження на невеликій ділянці такої значної маси артилерії звичайною полігонною показухою? Адже в умовах реальних бойових дій скупчені на позиції самохідки можуть бути легко уражені авіацією чи контрбатарейним вогнем.
— Аналітики радіомовника «Голос Америки» заявили, що Північна Корея протягом десятиліть успішно торгує зброєю та боєприпасами, на які є попит у «бідних» держав світу — це зброя дешева, але водночас ефективна, доступна в застосуванні та обслуговуванні й не має обмежень щодо використання, на відміну від зброї, що поставляють гранди світового ринку. А що відомо про продаж режимом Пхеньяна цих САУ?
— Дійсно, міжнародну популярність «Коксану» приніс експорт. Після початку ірано-іракської війни КНДР стала одним з основних постачальників зброї Тегерану. Туди відправлялася, насамперед, зброя радянської та китайської розробки, «клонована» у КНДР.
На загальному тлі виділялося кілька десятків оригінальних самоходок М1978, поставлених до Ірану до початку 1987 року. Їхній бойовий дебют відбувся в січні 1987 року під час операції «Кербела-5» у районі Басри.
«Коксани» залучалися для масованих артилерійських нальотів, зокрема із застосуванням активно-реактивних снарядів на повну дальність стрільби. Як відомо, операція, яка мала забезпечити перемогу Ірану у війні,зазнала поразки. Іракські війська взяли численні трофеї, зокрема кілька «Коксанів» (є навіть інформація про тридцять захоплених САУ цього типу). Вцілілі «Коксани» досі залишаються на озброєнні армії Ірану.
-
- Іранська САУ «Коксан». Архівне фото
-
- Іранська САУ «Коксан» на військовому параді в Тегерані. Фото: IRNA.
Цікавою сторінкою в історії цієї самохідки є епізод з іракським «Коксаном». Надихнувшись трофеями, іракці спробували створити аналогічну артсистему. Обмеженість промислової бази країни не дозволяла скопіювати артилерійську частину, тому іракці взяли готове рішення — 180-мм гармату С-23.
Ця гармата радянського виробництва мала ствол завдовжки 47 калібрів і забезпечувала дальність стрільби звичайним осколково-фугасним снарядом 30 км, а активно-реактивним — 44 км. Як шасі іракці використовували танковий мостоукладач BLG-60 східнонімецького виробництва.
Відкрите розташування артилерійської частини, сошники з гідравлічним приводом та інші деталі іракського «Коксана» значною мірою повторювали північнокорейський оригінал. Очевидно, САУ була виготовлена в єдиному екземплярі, захопленому американськими військами в місті Аль-Анбар у 2003 році.
І насамкінець підсумую все вищесказане. Самохідна артилерійська установка «Коксан», створена у 1970-х роках, стала першим зразком північнокорейської «стратегічної» зброї, своєрідною «довгою рукою» військово-політичного керівництва КНДР.
До появи ракетної зброї ці гармати були єдиним засобом, здатним з території Північної Кореї вразити ключові центри Республіки Корея — столицю Сеул та порт Інчхон. З розвитком ракетних технологій значення «Коксанів» як стратегічного засобу зменшилось, проте ці самохідки залишаються важливою складовою озброєння Корейської народної армії.
До речі, якщо вас цікавить й інший спеціалізований та аналітичний контент про військову справу – підпишіться на телеграм-канал АрміяInform.
