Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Вже минуло майже півроку з дня смерті Анатолія, а батькові, Сергію Савостьянову, досі здається, що однієї прекрасної ночі його розбудить телефонний дзвінок і він почує: «Здрастуй, тату...».
Але ніякі дзвінки не лунають у його помешканні. Ні квартирні, ні телефонні. Розуміє, що вже ніколи не сяде з сином за стіл і не поспілкується з ним. У такі хвилини, коли огортає невимовний сум і не хочеться жити, він накапує корвалолу, намагаючись заспокоїти своє серце. Та де там!..
Про армію знав з кінофільмів і розповідей батька
Толя Савостьянов, як і більшість українців, про широкомасштабне вторгнення русні дізнався з випуску теленовин. А прильоти «Іскандерів» та «Калібрів», що «завітали» до міста, зайвий раз підтвердили цю інформацію. І 26 лютого, коли тисячі жителів Дніпра продовжували залишати свої домівки, втікаючи від війни, чоловік подався до одного з міських територіальних центрів комплектування з єдиним проханням — дозволити захищати і своє місто, і всю Україну. Там поцікавилися, чи має досвід армійської служби, якою військовою спеціальністю володіє і де б хотів служити.
— Про армію знаю з кінофільмів і розповідей батька — кадрового офіцера, — щиро зізнався він. — А де б хотів служити? Та де завгодно. Головне — бути при ділі…
Після недовгої розмови його відправили до 234-го батальйону 128-ої бригади Територіальної оборони. Стрільцем.
Військовому ремеслу вчився у побратимів, адже ніколи автомата в руках не тримав
— Згодом син розповідав, що у ті лютневі дні на збірний пункт бригади прийшли тисячі наших земляків і пишався, що серед них був і він, — продовжує батько. — Наші підрозділи вступили у бій вже через півтора місяці і зупинили наступ ворога навесні 2022 року на межі Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей. З часом всі вони брали участь в операціях зі звільнення Харківщини, Луганщини і Донеччини. Син, який до того ніколи і автомата в руках не тримав, зізнавався мені, що військовому ремеслу вчився у побратимів, які пройшли АТО/ООС. А таких у підрозділі було чимало. Він побував у багатьох гарячих точках цієї клятої війни. Найгарячіша — район Курахово, що на Донеччині. Там пережив чимало артилерійських, ракетних ударів, коли, здавалося, що життя ось-ось обірветься. Проте виживав якимось дивом. Те, що я чув від сина, адекватній людині важко зрозуміти. З його слів знаю, що путінські негідники просто стирали з лиця землі і місто, і людей — його жителів.
Один день закінчився для нього трагічно…
Ні, не воюють кацапи-виродки з нами, а нищать нас і наших дітей, як нищили українців їхні предки на початку 30-х років минулого століття. Вся відмінність лише у тому, що ті виморювали голодом, а ці — вибивають «Калібрами» і «Кинджалами». Коли мова заходила про небезпеку, що чатує на наших хлопців на кожному кроці і я просив сина бути обережним, Толя казав, що йому сам Господь Бог допомагає. Але один день закінчився для нього трагічно: він отримав травму, яка, як сказали потім лікарі, була несумісною з життям. Але побратими оперативно доставили його до мобільного госпіталю, де медики стабілізували його стан.
Анатолій Севастьянов лікувався у багатьох військових госпіталях, у тому числі і у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні, через яку пройшли тисячі наших вояків і де зібрані кращі лікарі. Він переніс трепанацію черепа, кілька найскладніших оперативних втручань в області голови. Поєдинок з кістлявою тривав майже рік. На жаль, вона взяла гору і влітку цього року він пішов з життя.
— Анатолій був справжнім вояком, хоча до лютого 2022 року і дня не носив солдатського однострою, — каже один з його побратимів. — Якщо хочете почути про нього як про людину, то скажу одне: він готовий був пожертвувати власним життям заради життя тих, хто поруч.
«Соромно відсипатися вдома, знаючи, що брат воює»
Анатолій пішов до ТЦК 26 лютого, а його рідний брат Олег — 9 квітня, заявивши батькові, що йому соромно відсипатися вдома, знаючи, що брат воює. На пропозицію Сергія Анатолійовича добре все обдумати, відповів категоричним «ні». Йому випало служити у 55-й артилерійській бригаді «Запорізька Січ», озброєній 155-мм французькими самохідними артилерійським установками. Разом з такими ж хлопцями не раз і не два наводив і наводить жах на окупантів, влучно знищуючи і живу силу, і техніку.
Спочатку був навідником, але з часом перекваліфікувався у водія «КРАЗ», забезпечуючи батареї снарядами. Олег, до речі, водійське ремесло опанував у Дніпровській автошколі Товариства. І опанував як слід. Побратими-артилеристи кажуть, що лише неабиякій водійській майстерності Севастьянова його автомобіль, який не раз вистежували ворожі БПЛА, не став ціллю росіян.
«Хочу, щоб смерть мого сина Анатолія стала однією з цеглинок у нашу перемогу над ворогом»
Спілкуючись з майором у відставці Сергієм Савостьяновим, поцікавився найбільшим його бажанням, на що він відповів:
— Я насамперед хочу, щоб смерть мого сина Анатолія стала однією з цеглинок у нашу перемогу над ворогом. Хочу дочекатися Олега — живим і здоровим. Тоді ми зберемо і його побратимів, і полеглого Анатолія за одним столом. І згадаємо не злим, тихим словом, як писав поет, і мого сина, і десятки тисяч інших синів, батьків, братів, яких не дочекалися тати й мами, діти і дружини. Вічна всім їм!..
Фото із сімейного архіву
Сергій Зятьєв для АрміяInform
