Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
В Україні триває мобілізація. Наразі вона продовжена до 7 лютого 2025 року, але її кінцевий термін залежить від безпекової ситуації на фронті та загального ходу війни.
Чи варто боятися мобілізаційних заходів? Що дасть Україні зменшення мобілізаційного віку, призов жінок чи впровадження інших механізмів, які діють у світі?
Про це кореспонденту АрміяInform розповів мілітарний історик, голова ГО «Центр мілітарної історії» Василь Павлов.
Якщо говорити про мобілізацію, то ми не знайдемо жодних інших рецептів ефективного протистояння агресору. Питання полягає лише в тому, що українське суспільство до 2014 року взагалі перебувало у певному «летаргічному» стані, ніхто до війни не готувався.
З 2014 по 2021 рік українській владі, українській державі вдалося мінімізувати вплив війни на суспільство, що призвело до того, що війна і її відчуття завершувалися на адміністративних кордонах проведення антитерористичної операції чи операції об’єднаних сил, а інша частина країни цього не відчувала. А коли постало питання мобілізації, то з’ясувалося, що населення абсолютно не готове до участі у війні.
Я не знаю, як це оцінити. Чи це дуже погано, чи ні.
У нас дуже люблять казати: «я не народжений для війни». Дійсно, ніхто не народжений для війни, ніхто не народжений для вбивства. Скоріш за все, люди народжені для того, щоб реалізовувати вищі, більш красиві цілі. Але життя складається так, як воно складається. І якщо говорити про мобілізацію, то рано чи пізно Україна пройде всі ті етапи, які проходили держави, що опинялися у стані тотальної війни.
Ми зараз перебуваємо у стані якраз тотальної війни, тобто вона відбувається по всій території нашої держави, незалежно від того, чи відбуваються бойові дії на землі, чи ракетні атаки, чи щоденні нічні атаки «Шахедами», чи є загроза дій диверсійно-розвідувальних груп. Тобто ми зараз маємо ситуацію, що все населення держави так чи інакше дотичне до війни.
Але певна частина населення не вважає, що це її війна. І тут причина в тому, що протягом 30 років не проводилась нормально політика з виховання молоді, не проводилась політика з виховання суспільства, держава не готувалася до війни.
Ми постійно згадували про те, що Україні непогано б стати Ізраїлем, от врешті-решт ми Ізраїлем і стали. Але тоді ми маємо прийняти всі ті норми, які є в тому самому Ізраїлі. Це і певний мобілізаційний вік, це і мобілізація жінок, це участь усіх верств і прошарків населення у війні. Тому я сподіваюся, що так само, як українське суспільство подолало дуже багато проблем свого зростання від 1991 року, ми подолаємо і проблему мобілізації. Рано чи пізно це все вирівняється, тому що у стані війни, і це мають розуміти всі, нам жити ще дуже і дуже довго.
І знов-таки, тут питання буде полягати у тому, що держава має зайняти проактивну позицію в питанні формування мобілізаційного ресурсу. Ми дуже часто глузуємо з росіян, що вони намагаються щось робити від дитячого садочку. Але ми маємо розуміти дуже просту річ: вони готуються до війни протягом кількох поколінь. І про це росіяни, не приховуючи, казали ще від 2015 року. Що вони мають мобілізаційний ресурс для ведення війни протягом одного-двох поколінь, тобто протягом 25–50 років.
Тобто росіяни абсолютно свідомо перейшли до війни на виснаження, до війни довготривалої. Так само і нам до цього треба готуватися: готувати суспільство фізично, технологічно й готувати ментально.
