«Цей запропонований продаж покращить здатність України протистояти поточним і майбутнім загрозам шляхом додаткового її оснащення для виконання місій із самооборони та регіональної безпеки за допомогою…
Про перебіг інформаційної війни проти росії та про те, що може очікувати на російських пропагандистів після перемоги України, в редакції агенції АрміяInform ми розмовляли з відомим відеоблогером і журналістом Романом Цимбалюком.
Про це йшлося у першій частині інтерв’ю. Сьогодні — заключний фрагмент розмови.
Мій підхід — це буденна допомога нашій армії
— Хотілося б поговорити ось про що. У своїх стрімах ви постійно пропонуєте вашим глядачам допомагати армії, зокрема фінансово. Чи не втомилися наші люди допомагати війську?
— Точно ні! Я ж ніколи себе не позиціонував як волонтер. І на цьому я хочу наголосити. Бо, за певними винятками, і це було буквально декілька разів, я на своїй карті намагаюсь нічого не збирати. І у мене принцип в даному разі дуже простий. З огляду на те, що я не волонтер, я не планую вирішувати якісь там стратегічні завдання. Є люди, у нас є гігантські фонди, вони вирішують комплексні підходи. Запроваджуються навіть певні системи озброєння за народні гроші, а потім їх уже великими партіями у виробників закуповує Міністерство оборони.
Мій підхід як громадянина — це буденна допомога нашій армії. Коли, скажімо так, колядую в людей, то насамперед в інтересах певних підрозділів. У мене насправді єдине правило: це мають бути люди, які дійсно зі зброєю в руках захищають Батьківщину, які дійсно на війні. Тому що армія велика. Якщо це наші бійці в Курській області або в Донецькій, зрозуміло, тут треба допомагати, допомагати, допомагати!
І по зборах, які іноді я організовую, бачу: а чому це хтось має втомитися. Дуже багато присилають донатів з-за кордону. І з прізвищ видно, що це не тільки люди з українським корінням. Дуже багато з Ізраїлю грошей надсилають, зі США, Канади, Балтії. В Україні, зокрема в Києві, таких теж чимало. Тому народ готовий інвестувати у свою безпеку. І це, мені здається, абсолютно беззаперечна річ.
Коли пишуть, що «Байден не їде, а Байден вас кинув», трошки навіть смішно, тому що боти пишуть усе те саме
— А як ви ставитесь до хейту, або пересмикування правдивих фактів у коментарях до ваших відео?
— Я б не сказав, що я там сильно це висвітлюю. Ну, по них видно насправді, як оті путінські боти реагують, що це все у них така «командна гра». Наприклад, коли були бої за Вугледар, що б я не сказав, то купа коментарів від хейтерів однотипні: «а зато углідар наш».
Якщо ти просто до цього ставишся як звичайна людина, то розумієш, що це — твоя робота. Ну, от, з недавнього. Наприклад, коли було ухвалене рішення, що засідання в Рамштайні на рівні перших осіб держав антипутінської коаліції по часу проведення просто зсувається, бо в США — урагани. До цієї теми я бачив такі однотипні повідомлення, що «навіть ураган на боці росії, вас злили, вас кинули» тощо.
Хоча всі чудово розуміють, що всі необхідні рішення військового і військово-технічного аспекту, можливо, вони не настільки швидкі, як нам хотілося, але вони всі ухвалюються. І Байден хоче, навпаки, сам це сказати, ті меседжі. А коли пишуть, що «Байден не їде, а Байден вас кинув», трошки навіть смішно, тому що боти пишуть усе те саме.
Вони, наші вороги, нам розповідали про таке і 10 років тому, і тепер розповідають. А ніяк не можуть зрозуміти, що Україна була, є і буде. Тому просто не звертаю на такі нападки уваги. Ну, мама моя переписується з такою категорією людей, намагається щось їм довести. А я кажу: якщо ти не знаєш цю людину особисто, то вступати з нею у розмови немає ніякого сенсу.
Я по-оптимістичному переконаний: багато людей все одно сюди повернуться після війни
— Від питань політичних і публічних перейдемо, якщо ви не проти, до питання про особисте. Не лише фізична ворожа окупація, але й сама війна розлучила сотні тисяч українських родин: чоловіки — в Україні, жінки з дітьми змушені були податися на чужину. Так сталося і у вас. Те, що вам не вистачає вашої сім’ї, це зрозуміло. І тим не менш, які зміни та трансформації у вашій родині відбуваються?
— Я не думаю, що тут моя історія чимось відрізняється від інших. Це випробування. У нас в сім’ї в такій ситуації повне порозуміння. І мені все ж таки здається, що якщо є змога не чути повітряних тривог і, відповідно, не жити в тих ризиках, в яких ми живемо, то дітей треба від цього врятувати.
У мене, зрозуміло, є туга за ними. Вони ростуть, а фактично батька бачать не так часто, як хотілося б. Там, за кордоном, вони опановують дві мови. Іноземні. Помічаю, що українська у них стала не такою вільною, як раніше. Але у багатьох людей ще гірші умови для побачень, для особистого спілкування, ніж у мене.
Зрозуміло, що військовозобов’язаним чоловікам виїзд за кордон заборонений, бо всі зобов’язані захищати державу, стояти на обліку і в разі потреби приєднатися до війська. А з дітьми що? У нас так багато знищених населених пунктів. То краще хай вони зростають в Європі, ніж вони потраплять до російського полону, як діти Маріуполя, наприклад. Тому ситуація складна, багато невизначеностей. Я думаю, що маємо робити кожен своє. Діти мають рости, вчитись, а ми — боронити свою державу.
Зрозуміло, що не всі повернуться з вимушеної евакуації, з еміграції. І про це треба теж прямо сказати. Зрозуміло, що демографічна ситуація в цілому буде питанням номер один в Україні. Але так само зрозуміло, що багато хто захоче повернутися після війни, якщо їм буде куди повертатись. Бо багатьом просто немає куди їхати.
У них після повернення буде зовсім інший рівень вимог до школи, до свого міста, і багато-багато чого. Я насправді розумію ці ризики, я не впевнений, що є сенс зараз про це говорити, тому що не розв’язане базове питання. Базове питання — це безпека, це війна, що досі триває.
Ну, от ми зараз у Києві, тут багато дітей, багато хто не виїхав, багато хто тут. Це ж особисте рішення. Критикувати, підказувати: ніхто не знає, як однозначно зробити правильно. Коли ти не знаєш, як діяти, дій так, як вважаєш за потрібне.
Але я по-оптимістичному переконаний: багато людей все одно сюди повернуться. Бо, по-перше, тут, в Україні, класно жити. Що нас тут зараз найбільше засмучує? Війна! А якщо ми забираємо чинники війни, то, зрозуміло, тут є не все так ідеально організовано, як у багатьох європейських державах. Але сюди приїдуть наші співвітчизники з новими знаннями, з новими знайомствами, з новим баченням світу, знанням мов тощо.
— Упродовж цієї особистої теми. Під час попередньої зустрічі в нашій редакції, торкаючись теми вашої сім’ї, ви сказали, що ваша дружина, вона взірець жінки для вас, але має одну ваду: чужинський паспорт. Адже як і ваших дітей, кохану дружину ви привезли до України після тривалого відрядження з москви. Чи вдалося вирішити ось ту, «документальну» проблему?
— Поки що ні, але ми здійснили для цього багато чого і зробили великий крок до цього. Десь місяць тому я був на співбесіді у Службі безпеки України, яку проводили офіцери департаменту контррозвідки. І я думаю, що все буде так, як воно має бути, щодо отримання дружиною українського громадянства.
Звісно, там є деякі юридичні моменти. Ставлення української держави та більшості наших людей до носіїв російських паспортів, воно під час війни є зрозумілим. Мій підхід: треба дивитися на те, що реально робить людина, а не на її паспорт. Є люди, які за російськими паспортами воюють за Україну. А безпосередньо зрозуміти, хто тут падлюка, шпигун або «засланий казачок», то для цього є спеціальні служби в цій державі. Переконаний, що для моєї родини все буде гаразд.
Кожен має стояти на обліку і готовий бути призваним до лав Збройних Сил України
— Зараз тема мобілізації чи не найбільш обговорювана в нашому суспільстві. Ви — людина медійна, постійно спілкуєтесь з нашими бійцями з передової, організовуєте їм допомогу. Але і знаєте думки цивільних з приводу приєднання до Сил оборони. Чи відбувається тут якась трансформація в усвідомленні людей щодо необхідності боронити Батьківщину?
— Зрозуміло, що під час війни солдат першої лінії — це найбільший скарб держави. Тобто бути стрільцем у першому відділенні першого взводу першої роти першого батальйону будь-якої механізованої бригади — це найскладніше, найбезпечніше. Це просто реалії. І служба в армії теж може бути дуже різною.
Але все ж таки найбільш небезпечно — це те, що називається піхотою, на чому все тримається. Хто б там що не казав, скільки б не було дронів, якщо немає українського солдата, то вони, окупанти, будуть іти далі, далі й далі. Тому тут є два аспекти, може навіть більше. Як на мене, головне — держава має бути щирою зі своїми громадянами.
Якщо Президент каже, що в нас є план перемоги, є там пункти, які адресовані до партнерів, то мають нам сказати, що для того, щоб цього досягти, які саме мають бути зусилля з боку громадян України. Бо з одного боку ми чуємо від високих посадовців, що з мобілізацією все гаразд, але є й інші думки з цього приводу. І ніхто не скасовує обов’язок. І на то вона і мобілізація.
У нас тут навіть деякі депутати з косами у Раді, вони кажуть: ми проти насильницької мобілізації. Так от хочеться цим довбаним популістам сказати, що мобілізація — це вже примус. Слово це насильницьке, воно так забарвлене.
Деякі парламентарі кажуть, що, мовляв, ми думаємо про українців, а от решта — генерали, президент, начальник генштабу — не думають. Такі речі треба просто присікати і транслювати тезу, що кожен має стояти на обліку і готовий бути призваним до лав Збройних Сил України. Я про це добре знаю і стою на обліку в ТЦК. Знаю, що і ви стоїте.
— Вас як відеоблогера відносять до категорії «лідерів громадської думки». Роман Цимбалюк був одним з перших в Україні, хто став «ютьюбером-мільйонером» за кількістю підписників. Для цього у популярної соцмережі є і спеціальна відзнака — «золота кнопка». Чи отримали ви її?
— Так, це єдине, чого мені не вистачає для повного щастя (сміється — Авт.). Точніше, двох речей: перемоги у війні та «золотої кнопки». «Золоті кнопки» зараз в Україну не відправляють. Вони на цій популярній відеоплатформі вважають, що у нас — зона військового конфлікту. І тому саме фізично «золотої кнопки» від YouTube в мене немає.
— Тобто в офісі YouTube пов’язують таку увагу до вашого каналу саме з російською агресією? А взагалі, чи фіксуєте ви якесь зменшення зацікавленості аудиторії до вашої сторінки в цьому популярному відеохостингу? Чи є якийсь особистий секрет розширення аудиторії?
— Я думаю, що справа якраз у контенті, який робить автор. І в моєму випадку щодо аудиторії, кількості переглядів, це завжди така своєрідна різнонаправленість у графіках, «вгору-вниз». Тобто аудиторія за кількістю підписників і переглядів періодично змінюється, і самому треба змінюватися. Це ж YouTube, ця платформа досить конкурентна.
Багато авторів нових з’являється. Якщо здебільшого телебачення конкурентного зараз немає, всі глядачі пішли в YouTube. І якщо є бажання якось тримати свого глядача, щоб він про тебе не забував, то треба працювати щодня. І я працюю щодня без вихідних.
А головний секрет у тому, що мені ця робота просто подобається. А конкретні сплески глядацької зацікавленості спостерігаються тоді, коли відбуваються значущі події у внутрішній політиці або в міжнародці. Але, повторюся, працювати треба щодня.
З 2022 року, від початку широкомасштабної російської агресії, можна сказати, що є спад щодо кількості переглядів. Можливо, відсотків на 20. А сам початок війни, він призвів до якогось шаленого розквіту українського сегмента в YouTube. Мені здається, правило, за яким я працюю, насправді притаманне не тільки до того, як працює ця конкретна платформа, а взагалі для життя. Колись керівник цієї організації заявив: «Я для авторів даю тільки одну пораду. Ви маєте робити те, що ви любите, і розповідати про те, у що ви вірите».
Якщо діяти за цим правилом, навіть поза межами YouTube, тоді все буде гаразд, чим би ти не займався. Якщо людина лікар, якщо людина військовий, якщо людина журналіст, це неважливо. Я живу за цим принципом і мені однаково добре дивитися в очі конкретної людини, мого глядача, будь-якій аудиторії. Бо я свою думку не змінюю в частині того, що Україна була, є і буде!
