Саме такою можливістю скористалася військовослужбовиця 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Ніка». Про свій військовий шлях та повернення до війська вона розповіла кореспонденту АрміяInform. Бажання…
Максим все своє життя прожив у Києві. До великої війни працював у банківській сфері, робив кар’єру і дуже успішно.
На момент широкомасштабного вторгнення він очолював департамент корпоративного бізнесу головного офісу в одному із столичних банків. Вранці 24 лютого прокинувся від вибухів, що лунали у Києві. Вже наступного дня об 7-й ранку він посадив дружину та собаку в машину і відправив їх до Європи, а сам пішов до ТЦК…
Перші місяці великої війни дали зрозуміти, хто ти, на що здатен і головне — хто поруч з тобою
— Я долучився до Сил ТрО. І вже 11-12 березня ми з групою хлопців вирушили на перше бойове завдання. Там і відбулось моє бойове хрещення. Перші місяці великої війни дали зрозуміти, хто ти, на що здатен і головне — хто поруч з тобою, — розповідає Максим.
Його батальйон на початку липня 2022 року перемістили на північ від міста Харкова:
— Тривали запеклі бої. Наш підрозділ отримав новий досвід. Я з групою наших військовослужбовців перейшов до взводу розвідки, де ми займались аеророзвідкою і скидами. Повернулися наприкінці грудня, коли бої під Харковом майже завершились. Ми з побратимами вже відчували, що в лавах ТрО нам стало тісно, що можемо робити більше. Тож згодом перейшли до роти ударних безпілотних авіаційних комплексів 82-ї ОДШБр.
Нас було 23, тож ми створили певний кістяк для роти. На щастя, мій взвод був сформований з хлопців, з якими я вже воював майже цілий рік. Вони вмотивовані, у нас вже були певні технічні навички й головне — велике-велике бажання працювати на результат. Саме тому ми успішно воювали.
І там, в багнюці, я не помітив російської міни
В один з днів — як раз за день до бажаної відпустки, сталась біда:
— Кінець листопада. Дороги стали, м’яко кажучи, непроїзними. І там, в багнюці, я не помітив ворожої міни. Трошки забув, що ще місяць тому це була не наша посадка. Іду і тільки чую: «бах». І я лежу. Підіймаю ногу і бачу, що стирчить кістка. Розумію, що часу в мене небагато. Добре, що нас непогано готували на заняттях з такмеду. В мене була рація, тож я швидко, не гаючи часу, повідомив хлопців, що отримав поранення.
Побратими «Альф» і «Раф» закинули мене в машину і ми просто помчали по тих брудних дорогах.
Я не знаю, як ми проїхали, бо реально були дуже великі калюжі. Двірники не працювали. «Раф», який був за кермом, висунувся з вікна, аби бачити дорогу. За 10 хвилин ми доїхали до точки евакуації, хоча зазвичай витрачали хвилин 25. Вже за пів години я був у польовому шпиталі.
По звуках Максим зрозумів, що йому такі відрізали розтрощену кістку трохи нижче колінного суглоба:
— Мені знеболили ногу, трошки стало легше, якось тепло. За пів години я вже був знову в медеваку і їхав в стаціонарний шпиталь.
Болі не було, я просто лежав у ліжку і думав, що робити далі. Перш за все, треба було повідомити дружині та батькам. Це були дуже довгі години, коли я підбирав правильні слова. Як так сказати, що щось трапилось, але все окей? Думав не про себе, а як їх заспокоїти, щоб вони не хвилювались. Згодом я відправив смс. Першою зателефонувала дружина. За нею батько…
За 18 днів в мене було 10 операцій і це було дуже виснажливо…
А потім було лікування у столиці.
— Я прийняв себе таким, як є. Я не намагався пригадати, яким я був з двома ногами. Зрозумів, що все, тепер є нові реалії у моєму житті.
Ми живемо у світі, якого вчора ще не було. В Києві я пережив найважчий грудень в моєму житті. За 18 днів мені зробили 10 операцій і це було дуже виснажливо, — згадує Макс.
Протезуванням займалися спеціалісти Superhumans Center — клініки протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки постраждалих від війни. І це, на думку Максима, було одним з найкращих рішень:
— У клініці вони не тільки протезують, але й відновлюють психологічно. Коли добігло кінця лікування, в мене постало питання: а що мені робити далі? Мене чекали в банку, але мене чекав і мій взвод. Хлопці сказали, що зроблять все необхідне, аби я відчував себе комфортно. З одного боку, я вже відвоював і можу жити своїм цивільним життям. З іншого — це не про перемогу. І я не хотів, щоб на мені було тавро людини, якого зламала війна.
Я хочу вийти з цієї історії переможцем, і саме тому на початку травня цього року я повернувся до своєї частини…
