Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
По вирвах від вибухів, порожньою трасою несемось на швидкості понад 100 км/год.
«Головне не пропустити точку, вас вже чекають», — каже військовий, який супроводжує нас.
Зупиняємось. Швидко виходимо з машини, яка одразу рушає у безпечне місце, подалі звідси. Головне не засвітити позицію, бо на цю відстань вже спокійно залітають FPV-дрони та працює ворожа артилерія.
Гармата у нас — 152-мм гаубиця «Мста-Б», старенька, але надійна
Кремезний, спортивної статури «Сапер» веде нас до місця розташування, постійно прислухаючись та вдивляючись у небо.
Нас зустрічає гармата під саморобним укриттям. Вона схожа на дивний артефакт, що випадково потрапив в імпровізовану теплицю.
— До нас тут нещодавно залітав «ланцет», я встиг його підстрелити, але осколками посікло гармату, — розповідає «Сапер» і показує пошкодження. — Ворожий «літачок» був великий, головне вчасно побачити, а постріл — то вже справа вміння. Я влучно навчився стріляти… Тепер пішли, познайомлю з побратимами, — вказує воїн напрямок по стежці.
У хлопців все по-домашньому, акуратно та аскетично. Невеличка кухня, збита з дощок та обтягнута захисною плівкою, полиці з ящиків з-під снарядів з чистим, охайно складеним посудом. Збита стільниця зі смаколиками, квітковими чаями та кавою. «Сапер», «Монах», «Шульга» та Михайло В’ячеславович з позивним «Цвях» зустрічають посмішками.
— Мені 29 років. Тимчасово обіймаю посаду командира гармати. Старший солдат. Гармата у нас — 152-мм гаубиця «Мста-Б», старенька, але надійна. Працюємо вчотирьох: два заряджаючих, командир та навідник. Я доброволець, в армії з 2023 року. До цього в мене була строкова служба у 2019 році, був сапером, звідси й позивний. Був рік в АТО. Навчався у Краматорську, освіта середня технічна, токар. На жаль, не встиг закінчити інститут, так склалися обставини, війна в країні. Але буду вчитися далі, щоб здобути вищу освіту, — розповідає військовий із позивним «Сапер».
І додає, що на початку 2020-го вирішив їхати за кордон:
— Попрацювати. Угорщина, Чехія, майже три роки там прожив. Працював на заводі спочатку оператором, потім майстром.
Коли почалося широкомасштабне вторгнення, «Сапер» повернувся до України.
Військовому Сергію із позивним «Монах» 54 роки.
— У мене була броня на підприємстві, де працював електрослюсарем… Сім’я поїхала в Чехію: зараз дружина, двоє синів і теща там. А мати була до останнього у Кураховому, вивіз її місяця півтори тому. Не хотіла їхати, тому що казала, мої стіни — моя фортеця, так ще тішило, що я поряд. Нині вивіз трохи подалі, за 80 кілометрів, зняв хатинку, живе там, — зауважує «Монах».
Прокидаєшся о пів п’ятій ранку, готуєш на 800 людей, лягаєш на пів на дванадцяту, і так кожен день
В’ячеслав має позивний «Шульга». До вторгнення разом з «Монахом» працював на електростанції:
— 26 лютого 2022 року потрапили разом до війська. Нас було 40 чоловіків, сформувався взвод 109 ТрО. Спочатку пів року стояли на блокпостах, чергували. Потім нас перекинули під Харківську область. Там ми очікували наступ, було дуже багато замінованих гребель, ми там тримали оборону. У лютому 2023 року нас вже відправили безпосередньо на фронт, потрапили під Водяне…
Було дуже важко, ворог почав використовувати дрони, гази, які закидали в окопи… Я потрапив до шпиталю з двома осколковими пораненнями, провів там 21 день. Коли повернувся, хлопці вже займали позиції біля Нью-Йорка.
Старший солдат із позивним «Цвях» має усього 23 роки.
— Почалася війна, я пішов раз у ТЦК, мене не пустили, прийшов другий раз, відмовили, а 1 березня 2022 вже взяли. Тоді мені було 20 років. Коли дізналися, що я навчався на кухаря, сказали залишайся, будеш кухарем. Важко було працювати, прокидаєшся о пів п’ятій ранку, готуєш на 800 людей, лягаєш пів дванадцятої, і так кожен день, дуже втомлювався. Готував так пів року у Запорізькій 110-й бригаді. Потім перейшов у цю бригаду.
Запропонували бути діловодом, згодом перевели в інженерно-саперне відділення, став сапером, трохи помінували, повоювали. Потім запропонували перейти в артилеристи. Тут є чим стріляти, є куди стріляти, тому поки тут. Майже рік у цьому підрозділі, подобається, є чим зайнятися. Нема такого, що там бордюри красити, замітати, ще якісь безглузді заняття виконувати. Відчуваю, що знаходжусь на своєму місці, — розповідає «Цвях».
Хлопці з розрахунку мають на позиції спортивне знаряддя:
— Тримаємо себе у формі, тому у нас є гантелі, колоди, резинки… Снаряди, які ми носимо, дуже важкі — 43 кілограми. Коли є вільний час, тренуємось, все знаряддя з дому самі привезли. Тренажерний зал на свіжому повітрі, так би мовити.
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото: Наталії Кравчук / АрміяInform
Наостанок артилеристи розповідають про головну розвагу на позиції.
— По ворогу стріляти. Залежить від того, скільки у нас снарядів. Якщо багато, то кожен день і по кілька разів на день. Рекорд поки у «Монаха» — 36 пострілів за добу. Це він через свої руки проніс, уявляєте, снаряд важить 43 кг, 36 пострілів (1548 кг — Авт.).
