У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
На позицію до славетних артилеристів 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила ми приїжджаємо ближче до вечора.
Дорога прямує полями, вже не так припікає, як вдень. Сонце кидає яскраві золотаві промені на поля, крейдові схили та зруйновані села.
Силуети поодиноких місцевих мешканців ніби розплавляються у смузі горизонту. Мають вигляд дивних міражів далеких пустель, яскравих цяток покинутого життя.
Зустрічає нас Андрій «Марвел» — командир гармати 2С1 «Гвоздика», молодший сержант. Народився у Хмельницькому, йому 32 роки, з яких вже майже шість віддав армії.
«По рації перепитують: „Дісней“? Ні, краще „Марвел“. Так позивний і прилип до мене…»
Андрій з усмішкою розповідає про свій позивний:
— Довго не було позивного. Придумав кілька варіантів, тут по рації перепитують: «Дісней»? Ні, краще «Марвел». Так позивний і прилип, я, в принципі, фанат Марвела.
Три роки, з 2017-го, Андрій служив за контрактом. Після звільнення з лав ЗСУ рік працював з братом у Польщі, будували та обслуговували аквапарки.
За професією — муляр-електрозварювальник. Але після початку широкомасштабного вторгнення одразу повернувся: 25 березня 2022 року вже був у своїй 24 бригаді.
Служив на посаді навідника, але заміняв пораненого побратима — командира гармати. На початку цього року призначений командиром гармати.
У бойовому розрахунку четверо людей: командир, механік-водій, навідник, заряджаючий.
«На Херсонському напрямку не було жодного села, щоб нас не зустрічали…»
Андрій встиг повоювати на Донецькому напрямку: Нью Йорк, Часів Яр, Попасна. Розповідає, що на Херсонському напрямку брав участь у контрнаступі:
— Було несподівано, що ми туди їдемо. Важкувато, адже весь час у русі, постійно в роботі. Часу на сон дуже мало, близько чотирьох місяців цей серйозний екшн тривав.
Найбільше вразила швидкість відступу ворога. Це надавало сил та мотивації працювати, не зупинятись, хотілось ще, ще і ще рухатись вперед. Було круто, не так, як зараз, в обороні, коли постійно стоїш, з одного місця працюєш.
Ще вразило ставлення місцевих людей. На Херсонщині — не так, як у Донецькій області. На Донеччині люди більш закриті, або не спілкуються взагалі, уникають. Інколи вітаються чи пропонують допомогу, але таких малувато.
І це зрозуміло, тому що на Сході люди вже виснажені цією війною, просто хочуть, щоб це все припинилось.
А на Херсонському напрямку, як ми заїжджали, то не було жодного села, щоб нас не зустрічали. Просто виходили на дорогу, пропонували і воду, і сало, продукти різні.
Люди з прапорами стояли — і не мало значення, в яку годину саме ми їхали. Що вдень, що вночі, вони все одно виходили, зустрічали. Це дуже підіймало бойовий дух.
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
«Зараз ми можемо відпрацювати з десяток снарядів, а прилетить від ворога лише один-три»
Ми просимо Андрія розказати про роботу на даний час, в обороні.
— Це важко, тому що ворог все ж десь просувається, хоч у них вже менше зараз снарядів стало, менше обстрілів.
Тут складніше всього нашій піхоті. Я взагалі не уявляю, як вони це витримують, люди-титани. Тут тільки повага до них, максимальна і навіки.
Про нашу роботу можу сказати, що більш-менш стало легше, ніж на початку війни. Наприклад, коли були на цьому напрямку. Тоді в них запаси снарядів були нескінченні, постійні обстріли.
Ми робили один постріл, а від ворога прилітало десять. Зараз можна відпрацювати з десяток, прилетить від них один-три. Тобто видно, що в них є снарядний голод.
Коли знову почалась підтримка у постачанні зброї з Заходу, стало набагато краще. Якщо раніше двадцять снарядів давали на тиждень, тепер можуть підвозити двадцять на день.
Не засмучуйтесь, ми зранку «оркам» гарно наваляли
У Андрія в рації лунає виклик «До бою». Хлопці все кидають, починають працювати. Знімають маскування, підносять боєприпаси. Отримують координати, наводяться, перевіряють температуру гільзи, чекають команди.
Хвилин десять, усі на бойових позиціях, очікують. Наказ по рації про відбій. Хлопці сміються, що кореспондентам не пощастило зняти постріл, бо всі журналісти цього бажають.
Кажуть, не засмучуйтесь, ми зранку «оркам» гарно наваляли. Кілька хвилин позують біля гармати, дуже швидко знову маскують її.
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Ілюстративне фото
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
Пересуваємось у безпечне місце.
На запитання, чому вирішив стати військовим, Андрій каже, що в нього в сім’ї служили всі. Дід дослужився до генеральських погонів, батько служив, брат.
Коли почались реформи в нашому війську, Андрій вирішив піти на контракт. Навчався на артилериста. Міняти професію не має бажання, тому що професіонал у цій справі, добре знає свою роботу.
Згадує історію, коли ще на самому початку широкомасштабного вторгнення кадирівці наступали на Попасну:
— Вони просто поперли через поле. Ми цю групу з п’ятнадцяти осіб там, у полі, і поклали, за декілька пострілів. Звідки знали, що це саме кадирівці? Командування передало, є перехоплення розмов, відео.
«Тепер я в самохідній артилерії, тут мені найбільше подобається»
Колега Андрія — Роман — долучається до розмови. Він із Жовкви, що у Львівській області, також доброволець, мобілізувався у перші дні 2022 року.
До великої війни не служив, військовою справою не цікавився:
— Як став артилеристом? Прийшов до військкомату, там розподілили. Спочатку був у реактивній артилерії, потім у протитанковій, тепер — у самохідній. Тут мені найбільше подобається.
Ще один воїн з розрахунку — Олександр «Сомик». Має велику родину: жінку, четверо дітей. Старший син, якому двадцять років, також служить, мінометником:
— Коли почалось вторгнення, син не дотягував по роках, але як тільки виповнилось 18, вирішив стати до лав ЗСУ. Він бачив, що я з 2016 року постійно у формі, служу. І теж вирішив стати військовим.
Пробував його зупинити, все ж таки це страшна, велика війна. Але він сказав: «Хай буде, що буде. Ти, тату, теж не боявся, пішов».
Зараз воюємо разом, правда, він за кілометрів вісімдесят звідси. Бачились у грудні 2023 року, він був у відпустці, а я був рік як звільнений за сімейних обставин, ще й лікувався після контузій.
У розрахунку також служить Тарас. Він зі Львівської області. Строкову проходив у 2012-2013 роках, потім, у двадцять років, виконував завдання в АТО.
Каже, що тоді було простіше. Прослужив рік, демобілізувався. Розповідає, що до війни не встиг одружитись, була дівчина, але не склалось:
— А мені вже тридцять, тепер, під час війни, важко про щось думати.
Але Тарас мріє повернутись живим, здоровим, одружитись, щоб народились двоє діточок: хлопчик і дівчинка. Планує відкрити невелику власну справу: два продуктові магазинчики в рідному місці, щоб у себе на районі, і жити у свою насолоду…
