— Національний президентський оркестр — знаний у світі професійний колектив, який люблять та поважають в музичному середовищі. Як вас нині, в час великої війни, зустрічають за кордоном? — Наша…
Сергій Вікарчук — кримський українець, колишній держслужбовець. Захищав Україну під час АТО на Донбасі у 2015–2016 роках, а у 2022-му організовував тероборону в селі Софіївська Борщагівка, де мешкає з дружиною і чотирма доньками.
Нині Сергій має власний бізнес — туристичну агенцію. А віднедавна став викладати в одній зі столичних шкіл навчальний предмет «Захист України».
Говоримо про Крим, військову службу, бойовий досвід, що знадобився під час оборони Києва, а також про майбутніх захисників, яких, на його думку, мають навчати викладачі-практики з бойовим досвідом.
Мій позивний — «Євпаторія»
— Мій позивний — «Євпаторія», тому що я з цього міста. Там я розвивався, в мене багато було гарних проєктів — і власних, і державних.
Свого часу організовував мегамарш у вишиванках, також маленькі проукраїнські фестивалі. За це отримав славу бандерівця, миттєво, як тільки почалася окупація. До цього я був «Сєргєй Владімирович, прістойний чєловєк», а потім — проукраїнські заходи робив, то став ворогом.
Я тоді мав доступ до певної інформації, допоміг трошки нашій країні. Тому у Криму не можна було залишатися.Після пів року життя в окупації, на жаль, ми вимушені були виїхати до Києва.
Коли у Києві люди мені казали, «може ми вже віддамо їм той Крим», я відповідав так: «не можу маму віддати та ніколи не зрозумію цих розмов»…
У нас у родині традиція: всі чоловіки мають служити
У лютому 2022-го створив свій підрозділ тероборони на Софіївській Борщагівці — «Євпаторія». Нині веду військово-патріотичну гру «Джура», де вже в мене аж два рої «Євпаторія», один — «Херсонес». І всюди проголошується: рій «Євпаторія», наше гасло — «Вірні завжди!».
— Що вас мотивувало до служби у Збройних Силах України?
— У нас у родині традиція: всі чоловіки мають служити. Хоч офіцером, хоч рядовим, але ти маєш служити своїй країні.
Коли приїхав з родиною до Києва, вже тривали активні бойові дії. Я шукав спосіб, як потрапити на фронт, але легально, бо у мене була лише строкова служба, і я мав розуміння, як водити танк, як стріляти з міномета, як тримати автомат. Коли одного дня у двері постукав дільничний, і сказав: «Сергію Володимировичу, вам повістка», я дуже зрадів, адже напередодні ще й у дружини «виклянчив» дозвіл служити (сміється — Авт.).
1 квітня вранці я поцілував своїх донечок, взяв маленьку сумочку і поїхав на війну.
Спочатку мене відвезли в Рівне, оскільки в мене було посвідчення танкіста, мехвода. Десь кілометрів 40–45 я своїх накатав, катався і вночі на танку. Згодом відправили мене в Полтаву, де я вивчився на зв’язківця. Так я отримав ще одну спеціальність.
#Поєднані: Сергій Вікарчук. Після переслідувань у Криму поїхав воювати на Схід
Потім я потрапив у піхотну роту до дуже класних пацанів, які билися в Дебальцевому — люди-герої, справжні легенди. Наприклад, Вадик «Стрілець». Він розстрілював колону, його збивали з тієї гори, він потім знову залазив на «зеушку», знову і знову… Я пишаюся, що я з ними поряд був, з ними реально приємно було ходити на завдання, виконувати роботу, служити.
Перші пів року ще були схожі на війну: щось постійно вибухало, літало, стріляло… Я просив побратимів навчити мене керувати БМП , щоб я міг, якщо що, сісти на ворожий і викрасти його. Підійшов до «Градів», подивився, як працюють… Розпитував все. Мені все було цікаво.
Я вже думав, що мене на «передок» просто не відправлять, так довго тягнули, тримали на другій лінії. Я вже почав нервувати — прийшов на війну, а сиджу в тилу. Кажу, та дайте хоч повоювати!
Одного разу, щоб потрапити на лінію вогню, обдурив командира. Сказав, що вмію водити ГАЗ-66. Мені швидко Русік, покійний друг, провів інструктаж, як його заводити. Я вантажівки водив колись, розуміння маю, потрібно просто було побачити нюанси. І я на тому ГАЗ-66 поїхав на позиції, де ми чергували. Це вже робота була, яка мені подобалася. За два тижні повертався назад, заблукав, по мапах ще не дуже орієнтувався.
Майже дві ротації були в обороні Маріуполя. Я, до речі, не бачив людей із місцевих, які не були патріотами України. Мені всі розповідали, що там десь зрадники. Я їх не бачив. У нас було правило: зі зброєю в магазини не заходити, з поваги до людей. Якщо в мене була робота на блокпості, я завжди був максимально чемний.
Ми підготували для ворога «дорогу смерті»…
— На початку широкомасштабного вторгнення, як багатодітний батько, ви мали нагоду разом із сім’єю виїхати з України, але вирішили цього не робити. Чому?
— Це було наше спільне рішення. Ми знали, що війна неминуча і готувалися. А в людей була паніка, істерика, ніхто не знав, що робити, як діяти, куди йти, вони нічого не розуміли.
Я в перші дні вторгнення приєднався до місцевого загону тероборони, за місцем проживання. Створив свій підрозділ, який назвав «Євпаторія». Ми тримали оборону, рейди проводили, якісь патрулювання, влаштовували вилазки. Нашою місією був внутрішній і зовнішній порядок.
Це Бучанський район, вже до нас підходив ворог. І ми підготували для нього «дорогу смерті», заблочили всі виїзди, оборонку якусь за межами населених пунктів, готувалися до боїв, зробили блокпости, щоб вони повільно пересувалися, і у нас були точки, звідки ми мали їх розстрілювати, таке завдання. У нас було кілька РПГ проти тієї колони.
Я зараз уже розумію, що ми були божевільні, якісь романтики. Позитивно те, що ворог до нас не дійшов. Залишалось 10–12 кілометрів.
Тоді, у 22-му, я прибув до ТЦК, написав заяву, що я буду у підрозділі завдання виконувати. Вони знають про мене, думав — все нормально. Пізніше перестали надходити накази, БР. У мене склалося враження, що я партизан — ганяю 8 місяців, щось роблю, але не знаю, у якому статусі. Я спочатку думав, що це ТрО, але це було не ТрО, бо всі ТрО вже отримували забезпечення, а я — ні. Наприкінці з’ясувалося, що мій підрозділ «Євпаторія» входив до ДФТГ «Софіївський батальйон».
«Навіщо мені на добровольців кричати? Ви — золото!»
— Зараз ви викладаєте «Захист України» в одній зі шкіл міста Києва. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід.
— Я раніше просто заходив у деякі школи на прохання знайомих. Вони казали, що в мене цікава історія, нею потрібно ділитися. Я розмовляв з різними віковими категоріями. Мені це дуже подобалося. Люди починають цікавитися темою війни, торкатися теми окупації. А для мене важливо, щоб люди не забули тему окупації, не забули про моїх батьків у Криму. Для мене це боляче.
І ось одного разу я прийшов до директора однієї столичної школи. Директор сказав: «Це чудово, що ви прийшли, бо ми не можемо знайти людину, яка буде працювати».
Є навчальна програма «Захист України», яка погоджена з Міноборони і Міносвіти. Я на основі цієї навчальної програми роблю свою програму, заганяю її в «Єдину школу», в електронний додаток. І з нього читаю теми. Теми у мене розписані для 10–11 класів. І до кожного уроку я готуюся.
У процесі роботи я зрозумів, чого не вистачає. Побачив, що з учнями ніхто не говорить. Відкрив для них тир, та гру «Джура», зміг їм просто розповісти про практичні речі. Це найцінніше.
У школі є підручники, але вони вже застарілі. До того ж написані такою сухою канцелярською мовою, ніби це звернення до чиновника. Потрібно писати доступно і просто.
У мене є сейф, де зберігаються два навчальні автомати і дві пневматичні рушниці. Ніхто не розумів, як тими рушницями користуватися. А я зробив тир, понавішували там портрети путлєра, стріляємо, тренуємося. У мене всі стріляють — і дівчата, і хлопці.
«Захист України» викладається в 10–11 класах, а до мене почали приходити самі — шостий клас, сьомий, восьмий, дев’ятий… Їм подобається.
Вони запитують, чи правда, що можна постріляти і я на них не кричатиму. Я відповідаю, що навіщо ж на них кричати: «Ви самі прийшли, ви мотивовані, ви добровольці! Навіщо мені на добровольців кричати? Ви — золото!»
Кажу їм, що я сам сюди прийшов, у школу, тому що розумію, що завтра я буду у бою, а мені потрібні гарні командири, або гарні побратими. І ви мої майбутні гарні командири і побратими. Я на вас сподіваюся, тому що хочу служити з тими, кого я знаю.
Я їм розповідаю про побратима Вадика, якому ногу у 22-му роздовбало. Він відмовився від ампутації, вже два роки нарощує кістку.
Я їм розповідаю, як потрібно штучне дихання правильно зробити. Показую, де в нас серце. Я їм пояснюю, наприклад, яке положення лежачи. Ти перекинув ногу, руку підклав, і він лежить — не захлинеться, язик не западе.
У нас всі думають, що в армії треба тільки штурмувати посадки. Ніхто не говорить дітям, що за кожним штурмовиком справжнім стоїть вісім військовослужбовців. Ніхто цього не пояснює. Люди тільки мусолять одну тему: ТЦКшник вдарив жінку, чоловіка затягнув у бусік і повіз на передову. Вони бачать тільки негатив, який вкидає ворог.
Ми розбирали тему ІПСО з учнями. У жодній навчальній програмі немає теми ІПСО. Ні в шкільній, ні в «Джурі». Взагалі немає. Ніхто не проговорює, що рації потрібно прошивати. Що вони є цифрові, аналогові, що є планшети з програмою «Кропива», і не потрібно вже мапи малювати, що карту мінних полів можна просто скинути побратиму тощо.
У сучасній школі потрібні гуртки зі створення та пілотування дронів
— Яких змін потребує навчальний процес у країні, яка воює?
— У сучасній школі потрібні гуртки зі створення та пілотування дронів. Симулятори, щоби вчилися ними керувати.
Потрібно створити за участю освітян і військових якісний контент, не розтягнутий на весь урок — 45 хвилин, а тезовий — хвилин 5–7 у форматі YouTube, Stories, ТікТок. Його дати всім учителям по всій країні.
Чому потрібні короткі тезові відео? Щоб ми зупинили та обговорили побачене, потім далі дивимося. Тут цікаво — зупинили. Тут можна ще додати, обговорили. І ми обговорюємо це все, виконуємо якісь практичні завдання. Це все потрібно подавати з практикою. Практичні завдання потрібні в ігровій формі. А не в директивній, як в армії люблять. Бо це діти.
Тільки для запису потрібні харизматичні люди, які знають свою справу. Я був танкістом, мінометником, зв’язківцем. Моя унікальність в тому, що я у всьому потроху розбираюся, але нічого глибоко не знаю. Так, якби я сів один раз на танк, і все життя на танку проїздив. Потрібно, щоб у цих відео танкіст розповідав, як ведеться бій у танку. Щоб водій-механік БМП розповів про особливості БМП, щоб кулеметник розповідав кулеметну справу, як він любить свій кулемет, обожнює гранатомет…
Треба, щоб людина просто палала, щоб була харизматична динаміка, її не вистачає в сучасній освіті.
Також потрібні електронні книжки. І вони мають працювати за принципом Вікіпедії. Ти читаєш базу, потім за посиланнями переходиш далі, бо тобі цікаво, що далі. Має бути певна інтрига, щоб весь час хотілося дізнаватись більше.
Зараз же, шматками відео матеріал нарізаю і роблю презентацію. І потім ми дивимося. Я зупиняю кожне відео і пояснюю як діє практик, як солдат. Я знаю, що працює, а що ні.
Я своїм вихованцям пояснюю: у вас має бути дві професії. Одна — цивільна, друга — військова
— Нещодавно заступник Міністра оборони України Наталія Калмикова повідомила, що вже із серпня почнуть працювати навчальні центри у містах і селищах, куди діти та підлітки зможуть приходити і вчитись бути захисниками…
— Потрібно буде перешити всю шкільну навчальну програму, а це складно. Хочуть створити окремі навчальні центри, де, скажімо, першим уроком буде зв’язок, другим — тактика, третім — медицина і так далі. Всі учні йдуть на цілий день навчатися в цей центр і вивчають військову справу. Мені подобається ця ідея. Адже в ці центри можна залучити нормальних спеціалістів-практиків.
Я своїм вихованцям пояснюю: у вас має бути дві професії. Одна — цивільна, друга — військова. Або ви починаєте з військової та потім закінчите цивільною. Або ви починаєте як цивільний, а далі прийдете у військо. Я рекомендую їм усім вступати до університетів, де є військова підготовка.
Я дуже тішуся, що нарешті зробили базову військову службу, де буде в мирний час три місяці загальновійськової підготовки і два місяці — фахової. Моє покоління служило довше і не так ефективно. Нас неякісно готували, не готували морально.
Все навчання можна насправді провести за місяць, за три місяці. Якщо воно буде якісне.
Можливо, у цих центрах також будуть гідні зарплати. Бо за оклад учителя (9,5 тис. гривень на місяць) ти родину не прогодуєш. Я не цікавився, яка зарплата в школі, поки не пішов туди працювати. Благо, в мене є власний бізнес, завдяки якому я можу мати хобі — викладати в школі.
Це одна причина. Друга — це конкуренція. Старі полковники, які отримують пенсію. Їм цих 10 тисяч вистачає, і вони не зацікавлені втрачати цей додатковий дохід. Потрібно щось змінювати. Чи з фінансового боку, чи концептуально.
Проблема ще в тому, що жодного аудиту немає від військових, як відбувається військова підготовка у школах.
На мою думку, відбором кадрів у школи мали б займатися ТЦК. Вони там, зрозуміло, зараз зашиваються, але в них є реєстри, і в мирний час вони могли б взяти на себе цю функцію. Вони бачать, що це — людина досвідчена, це — Герой України. Запропонувати їм посаду в школі, пролобіювати достойні зарплати. Щоб поранений боєць, працюючи в школі, не змушений був шукати підробітків.
Якщо проєкт з освітньою реформою реалізують на наступний навчальний рік, це буде потужний внесок у нашу майбутню Перемогу. До речі, я подався на конкурс тих, хто буде викладати. Їм потрібні практики. Мені це цікаво, я хочу подивитись, як це працює зсередини.
