У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
З екіпажем реактивщиків окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка планували спокійну розмову у визначеному місці за чаєм.
Але склалося інакше — пересіклися просто на дорозі. Хлопці мали термінову роботу, сказали їхати за ними. Після двох пострілів швидко змінили місце, заховали машини і спілкувалися вже по суті на чергуванні.
«Не ображайтесь, що може я різкий, ситуація напружена, не хотілося вас наражати на небезпеку. Вчора ловили нас весь день — де не станем, криють», — пояснив з стриманою посмішкою старший офіцер батареї (СОБ) Роман міцні вирази, якими була розбавлена зустріч.
Він розповів, що відпрацювали по двох цілях на заборону вогню артилерії — тобто, артрозвідка засікла виходи і реактивщики кинули два снаряди, щоб, як то кажуть, «погасити».
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
На питання наскільки це спрацьовує, Роман відповів:
«Навіть якщо мова не йде про ураження, нормальний артилерист поміняє вогневу позицію, коли просто поруч лягає. Так що, як правило, це працює. Або вони змушені будуть переховуватися і це виграє потрібний час для нашої піхоти. Вчора десять разів виїзжали, бо росіяни йдуть у наступ. Працювати масштабно немає можливості, тож діємо так. Мусимо прицільно кидати, штучно, по вогневих. Вже навчилися з „Граду“ прицільно працювати і стараємося з мінімальними витратами боєкомплекту максимальну користь для наших приносити. Відслідковуємо і гасимо арту в основному».
Командир машини Вадим на «Градах» працює з 2020 року. Зараз екіпаж мінімальний, дві людини на БМ-ці — він і водій, в іншій машині — СОБ і бусоліст.
«Економимо місце і життя особового складу. Я ж і наводжуся. Швидкість і точність — моя відповідальність. Маємо вкластися до 3хв, 2.30 — ідеально», — каже Вадим.
Під час роботи мали можливість, переконатися, що так і є, саме в такий час вкладається екіпаж.
На питання про відчуття від роботи хлопець посміхається:
«Коли відпрацювали, поїхали і прилетіло, то хороші відчуття. Коли треба відпрацювати ще ціль і вертаємося на ділянку, а туди прилітає — то вже погані відчуття. Вчора їдемо на точку — у 50 метрах прильот, ми по тормозах і розвертаємося, і в 10 метрах від нас другий прильот, повезло що за бугорок. Буває доводиться під’їжджати туди, де тебе вже і міномет дістати може — дуже весело получається, в душі аж перевертає. Звісно, страшно. Машина ж не броньована»
Після трьох виїздів, розуміємо, що нам пора згортатися, аби далі не маячити зайвою машиною і не відволікати хлопців. «Ви можете сказати, що вважаєте важливим, цензури не буде, обіцяю» — намагаюся трохи розрадити напружену атмосферу наостанок. Приводжу дві цитати:
«Ну от якщо арті почав надходити 152-й українського виробництва, в нас ситуація складніша. Якість того, що знаходять на нашу техніку, дуже різна. Є проблема несходів. Не всі снаряди назвеш безвідказними, розумієте? А ще ми постійно змушені компенсувати майстерністю обмеження по витраті боєкомплекту».
«Поставок стало трохи більше, настрій, звісно, краще, коли є робота, хоч і трошки втомлені хлопці, бо стало гарячіше. Чого хотілось би — дуже чекаємо поповнення по обладнанню, по техніці — тоді точно буде веселіше. Ну і, по-чесному — ефективніше переходити на нове озброєння. Що б конкретне хотіли? Цезар».
