Саме такою можливістю скористалася військовослужбовиця 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Ніка». Про свій військовий шлях та повернення до війська вона розповіла кореспонденту АрміяInform. Бажання…
Одним з ключових моментів під час оборони Харкова в лютому 2022-го був бій з групою російських спецпризначенців, які прорвалися до центру міста. Про подробиці тієї події наш кореспондент дізнався в танкіста, який поставив вогняну крапку у згаданому бою.
«Місцеві жителі всіляко намагалися блокувати колони, роззброювати росіян»
Вранці 27 лютого 2022 року на штурм Харкова вирушили росіяни 2-ї окремої гвардійської бригади спеціального призначення (2 ОБрСПН).
За початковим планом росіян, у штурмі Харкова мали брати участь сили 2-ї ОБРСПН, 25-ї окремої гвардійської мотострілецької бригади (25 ОМСБр) та частини Росгвардії.
Однак ні мотострільці, ні росгвардійці до самого міста так і не дійшли — їхні колони потрапили під обстріл наших військ ще на підході до Харкова і частково були знищені, решта просто зупинились.
Це відразу поламало плани ворога, але російські спецпризначенці продовжили діяти згідно з планом і почали заходити на харківські вулиці поодинці, силами до двох рот.
росіяни проривалися в Харків з боку Дергачів, Малої Данилівки дорогою, яка веде до центру міста.
Вже в самому місті харківці «люб’язно» зустріли незваних гостей — місцеві жителі, найчастіше без будь-яких відзнак, всіляко намагалися блокувати колони, роззброювати росіян і перекривати маршрути руху за допомогою покришок. російські військові у своїх «Тиграх» кружляли незнайомими вулицями, періодично потрапляючи під обстріл із дахів будинків.
Нарешті група з чотирьох «Тигрів» пройшла вулицею Сидора Ковпака, потім Шевченка, і близько 8:30 вийшла в районі тепер уже добре відомої школи № 134. Противника наздогнали українські військові і підбили останню машину. Колона остаточно зупинилася, росіяни почали відстрілюватися.
І під шквалом вогню, забравши речі з машин, вони відходили до школи, де організували оборону, сподіваючись на підхід своїх основних сил.
Тим часом українські бійці, захопивши кинуті в «Тиграх» рації, почали прослуховувати перемовини росіян і навіть намагалися вийти на зв’язок із позивним, що звучав в ефірі. Але росіяни розгадали цю нехитру радіогру, і зникли з ефіру.
«росіяни в школі діяли професійно. Злагодження у них було дуже хороше»
До школи оперативно підтягнулись наші підрозділи: БТР-4Е з окремої механізованої бригади і інші сили що захищали Харків.
Відхиливши пропозицію скласти зброю, росіяни почали відчайдушно відстрілюватись.
БТР-4Е був спалений росіянами з гранатомета РПГ-30.
Після цього, уже надвечір, стало ясно, що панькатись із ворогом — марна річ.
Роман Зуй, тоді ще капітан, командир танкового батальйону з бригади, отримав наказ знищити ворога та висунувся до школи на танку.
Роман замислився — як знайти коротку дорогу? Тоді його побратим Костянтин своєю цивільною машиною поїхав попереду танка і вивів на позицію.
— росіяни в школі діяли професійно. Злагодження в них було дуже хороше. Схоже, що вони не вперше були на війні. Зі слів полонених, у школі було їх близько тридцяти. Вони мали гранатомети, автомати, нові протигази.
Стільки озброєння, що вони могли проводити бойові дії в будь-яких умовах. І взагалі, стільки зброї мали, ніби в школі був схрон, і вони про це знали, — продовжує розповідь Роман.
За чотири години бою росіяни зрозуміли, що живими зі школи їх не випустять, і почали викликати вогонь артилерії на себе. Вони дійсно були готові пожертвувати собою, аби тільки вдалося знищити українські підрозділи.
«Коли вони падали, поки летіли — по них ми вели вогонь»
Штурмуючи школу, українським військовим вдалося відтіснити росіян на найвищий поверх.
— Вони тримали кожен поверх по кілька годин. Врешті-решт ми їх відтіснили на горище. Там було нелегко, бо вхід один. Тільки підходиш — вони кидають гранату.
Зайвих пострілів не робили. Так можна було б вибивати їх звідти кілька діб. Їм кричали «Здавайтеся!», але відповідь була: «Хохлам тут никто сдаваться не будет!» — розповідає Роман.
Ну що ж, росіяни зробили свій вибір, коли зазіхнули на українську землю. Якщо ворог не здається, його знищують.
— Після наших втрат я вже припинив з ними гратися. Мені не хотілося їх брати в полон. Вони стали просто ворогом, мішенню… Коли росіяни відмовились здатися, я їх просто розстріляв з танка, — згадує Роман.
Через певний час деякі росіяни почали вистрибувати з вікон, їх розстрілювали.
— Якщо ти вже стрибаєш, то вже стрибай без автомата, — пояснює Роман те, чому росіян не намагалися брати в полон, і додає: — Коли вони падали, поки летіли — по них ми вели вогонь.
Танкіст каже, що в школі на той момент залишилося приблизно сім живих росіян.
— Вони вилізли на дах, стали ланцюжком і дивилися, куди краще стрибнути. По них відкрили вогонь, і вони посипалися, як пташки з дротів, — пригадує військовий.
Вранці біля школи знайдуть одного пораненого росіянина. Його заберуть у полон.
Після цього бою спроби штурму міста припинилися.
«Я визирнув з люка, щоб зрозуміти, в чому справа. Якраз у цей момент біля нас розірвався снаряд»
…Роман мовчить.
— А далі… далі була війна. В одному з боїв під Малою Роганню мене важко поранило. Ми прикривали мотопіхоту, знищили декілька російських бойових машин. Мій танк, маневруючи, рухався заднім ходом і на щось наїхав.
Я визирнув з люка, щоб зрозуміти, у чому справа. Якраз у цей момент біля нас розірвався снаряд. Мені майже повністю відірвало руку — трималася лише на шкірі, осколок розрізав обличчя від вуха до підборіддя, пошкодивши кістку щелепи, око, вибив десять зубів.
Харківським лікарям вдалось врятувати руку. У ній відновився кровообіг, але пізніше втратив два м’язи, що згинають та розгинають пальці. У Києві лікарі вирішили ампутувати руку, бо без цих м’язів вона не функціонуватиме.
Але одна іспанська клініка погодилася зайнятися рукою. Там мені пересадили один м’яз з ноги та відновили згинання пальців, — розповідає військовий.
Нині підполковник Роман Зуй проходить лікування і сподівається повернутися до лав Збройних Сил України.
