Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
Це Дмитро. Ще два роки тому він жив спокійним та мирним життям із сім’єю в рідному Бердянську, проте 24 лютого 2022 року прокинувся від вибухів, і з того моменту його життя розділилося на «до» та «після».
— Тоді вся країна здригнулася від потужних та масованих ракетних обстрілів. Моє місто не стало винятком, — із сумом згадує десантник Дмитро і продовжує: — Люди одразу почали виходити на вулицю, шукали, де купити хоча б щось. Хтось продавав те, що мав, адже ніхто не знав, що буде завтра та й чи взагалі воно настане…
Далі ситуація тільки погіршувалася. Бердянськ почали активно обстрілювати та рівняти із землею, а місцеві жителі не мали нічого, навіть шматочка хліба.
— Я застав колони окупантів, коли вони заїжджали в місто. Незліченна кількість людей виходила тоді із синьо-жовтим стягом, ми кричали: «Слава Україні», щоб ворог зрозумів, що їх тут ніхто не чекав, і ми так просто не здаємося. Спочатку вони не сильно реагували, але потім найактивніших людей почали викрадати та вивозити в невідомому напрямку…
Перебуваючи в окупації, майбутній десантник тільки і думав про те, де взяти зброю та стати на захист рідної країни.
— Ми, ті, хто вмів тримати зброю у руках і знав, як себе з нею поводити, зібралися разом та дізналися, що в Маріуполі є зброя, але туди треба йти пішки і одягти на плече сині пов’язки. Вже в дорозі дізналися, що рашисти взяли Маріуполь в кільце, тому розвернулися і повернулися в Бердянськ.
Після повернення Дмитро вирішив на власний ризик виїжджати з рідного тимчасово окупованого міста.
— Я їхав разом зі своєю родиною. Речей ми не брали багато, адже розуміли, що нас можуть дуже детально перевіряти. Більше за все я хвилювався, що в мене можуть знайти мій військовий квиток. Тоді взагалі було б невідомо, як склалося моє життя. Дуже боляче було спостерігати, як противник обстрілював з БМ-21 «Град» колони наших мирних жителів… На одному з ворожих блокпостів окупант поставив мені запитання, яке я досі прокручую у своїй голові: «Причина, по которой Вы покидаете Запорожскую область?»… Це дійсно вкрай боляче.
Коли десантник Дмитро побачив рідний український стяг та наші Збройні Сили, то йому було важко стримати емоції, які повністю заповнили його серце.
— Це можуть зрозуміти тільки ті люди, які пережили окупацію, адже рашисти першим ділом там, куди заходять, скидають наші прапори і встановлюють свої ганчірки, роблять власні адміністрації. А коли ти чуєш рідну мову і розумієш, що ти вдома, то це просто неймовірні почуття.
Після цього він одразу відправився в територіальний центр комплектування, звідки вирушив у рідну окрему аеромобільну бригаду, у складі якої Дмитро боровся за найважчі ділянки Донеччини та Луганщини.
— На війні немає абсолютно нічого хорошого. Враження, які тут можуть бути, тільки негативні, адже це все дійсно психологічно складно. Я щиро хочу, щоб у нас було більше снарядів та потужних гармат. Всі мої побратими, як і я, дуже вмотивовані та готові боротися до кінця, нам треба тільки ще більше зброї, — наголосив десантник.
Фото автора
