Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Професійний шлях військовослужбовця одного зі штурмових підрозділів окремої бригади імені князя Романа Великого Петра розпочався… з військово-морського флоту. На початку двохтисячних, тоді ще юнак, він проходив строкову службу на великому десантному кораблі «Костянтин Ольшанський».
— Я обіймав посаду командира універсальної спареної корабельної артилерійської установки калібру 57 мм АК-725. Тоді існувала думка, що строкова служба в Україні мала лише номенклатурне значення. А ось на нашому кораблі були дуже професійні як офіцерський склад, так і мічмани. Тривала дуже потужна фахова підготовка — мене допустили до зброї лише через 1,5 року служби, — згадує події 20-річної давнини армієць.
У складі корабельної команди чоловік брав участь у багатонаціональних військових навчаннях «Сі Бриз», які відбуваються на території України, починаючи з 1997 року, та Cooperative Partner — 2000.
— Учасниками навчань були 17 країн. Ми тоді посіли призові місця. Шкода, що незаконно обраний президент янукович і його посіпаки цілеспрямовано знищували нашу армію, адже навіть із мінімальним фінансуванням тоді ми мали надзвичайний потенціал. Шкода, що флагман «Костянтин Ольшанський» потрапив у руки російським загарбникам, — зітхає Петро.
Після строкової служби й аж до широкомасштабного вторгнення чоловік жив звичайним життям пересічного українського громадянина: працював на будівництві, захоплювався різьбленням по дереву, ростив двох доньок.
— Маю Юлію Петрівну та Софію Петрівну. Дуже хотів ще Єлизавету, але лікарі заборонили жінці народжувати, — ділиться князівець.
…Велика навала московитів застала Петра в Польщі.
Щойно я завершив поточні робочі справи, повернувся в Україну, щоб приєднатися до війська та захищати Батьківщину від загарбників.
У ТЦК та СП чоловіка розподілили до окремої механізованої бригади імені Романа Великого. Наприкінці квітня почалися бойові будні новоспеченого штурмовика.
— Спочатку ми два тижні обороняли позиції в районі селища Іванівка, що на Куп’янщині. Вийшли на короткий передих і вже наступного дня вирушили під Лиман Перший — війна є війна, не до відпочинку зараз… Бій тривав з 6-ї ранку до 15-ї години дня: нас крила російська арта, міномети, ми відбили кілька російських ДРГ.
Саме тоді уламок від ворожого снаряда прошив груди Петра, зачепивши праву легеню. Вийти з-під ворожого вогню допомогли побратими.
— Ми всі були поранені — хтось легше, хтось був більш тяжкий. Іти довелося пішки близько трьох кілометрів. Але нікого там, на позиціях, не залишили, — розповідає князівський воїн.
Після лікування й реабілітації, помітивши лідерські якості військовослужбовця, керівництво відправило Петра на навчання. Повернувся він звідти вже сержантом та обійняв посаду головного сержанта роти.
— Для хлопців я хороший старший товариш. Вони довіряють мені, а я їм. І це запорука вдалої комунікації всередині підрозділу під час бою. Для керівника я — права рука, радник, до якого він прислуховується.
За кілька днів до нашої зустрічі Петро разом із побратимами повернувся з бойового виходу. Цього разу довелося працювати під Петропавлівкою, що східніше Куп’янська.
— Ми зайшли на підтримку одного з підрозділів. Наші позиції були в лісосмузі. Осінь, дощі, вода, багнюка по коліно… А навколо тіла орків — безліч! Ми два дні тримали позицію, поки вони йшли на нас м’ясним штурмом — безперестанно! Просто по тілах своїх же товаришів!
Петро впевнений: така поведінка російської піхоти пов’язана із загородзагонами в тилу, які женуть їх у бій. А в разі відмові йти на передову — розстрілюють на місці.
— Тут, в наших окопах, у них є мінімальний шанс врятуватися — чи то потрапити в полон, чи відбити позицію, в тилу тільки розстріл, — розмірковує боєць.
Фото автора
