Значна кількість бійців, які обрали для повернення батальйон безпілотних систем 34-ї окремої бригади морської піхоти «Борисфен» — наочне свідчення саме такого ставлення. Про…
6 грудня. Сьома ранку. День Збройних Сил України. День сильних. День сміливих. День незламних. Чоловіків і жінок. Воїнів. Героїв.
Усіх, хто продовжує боронити державу. І всіх, хто віддав своє життя, аби не віддати України. І саме зараз я йду до Стіни їхньої пам’яті. Багато хто знає, де це, багато хто був там. Ну а тим, хто поки не був, варто сходити. Побачити обличчя наших героїв. Зазирнути їм в очі. І просто помовчати. Та в цій тиші подумати. Пригадати. Усвідомити. Порівняти цей ранок і ранок 651 день тому. Як було гучно. І чимало кому було страшно. Але страх програв. І тепер про нас почули всі. Як було важко тоді і як не соромно тепер.
Згадати, що могли втратити й що зберегли. Знаючи, завдяки кому саме. Заради чого саме. Знаючи, що саме всі ми захищаємо. Захищаємо ми своє. Захищаємо наше.
І сьогодні більшість із нас мають змогу жити й працювати у своїх містах. Ходити по наших вулицях. Не Кірова, до речі, а Грушевського. Так. Уже майже два роки тут блокпости, тут укріплення. Їжаки. Але наші їжаки, не чужі шакали.
Ті, хто наївно вірив, що може бути інакше. Що вистачить трьох днів, що буде по-їхньому. Але в нас є ті, хто довів і доводить: буде по-нашому. Доводить щоденно. Ті, хто б’ється за нашу свободу. На передовій, в окопах, танках, літаках. У всіх родах наших військ, у всіх наших бригадах. На нашому сході, нашому півдні, нашій півночі. По всій нашій Україні. Хто дає бій на фронті й боронить наші мирні регіони.
І зараз я йду по столиці нашої прекрасної держави, а не чиєїсь губернії у складі чиєїсь імперії. Від Офісу Президента України йду, а не чужого гауляйтера. Попереду у нас — Європейська площа, де наші синьо-жовті прапори, а не триколори. Попереду — Володимирська гірка. На честь нашого великого князя, а не їхнього дрібного царька.
І такі миті навіюють чимало думок, робиш чимало висновків. Пригадуєш, що в нас позаду, і знаєш, що у нас попереду. Позаду — щоденна боротьба за тимчасово окуповані території. Попереду — їх визволення. А як інакше? Це наші землі, це наші люди. Хіба є альтернатива? Ні. Позаду — дев’ять років і 651 день війни. Попереду — перемога. А як інакше? Хіба може бути альтернатива? Всі ми знаємо: ні.
І поруч ось бачимо прекрасний стадіон «Динамо». І колись сюди та на всі стадіони в Україні повернуться вболівальники. Тисячі з яких зараз у лавах ЗСУ. Б’ються за наше. Як усі, хто не дозволив окупанту пройтися тут парадом. І тому поруч — пам’ятники нашим. Нашому Чорноволу. Нашому Лобановському… Пам’ятники нашим видатним діячам.
І на вулиці трішки холодно, але тепло на душі. І слизько, але знаю: дійдемо. В усіх сенсах. Бо знаю, що йдемо насправді разом. Було важко, але ми вистояли. Зараз непросто, але ми рухаємося. Хоч би як було складно — дійдемо. До наших кордонів, до наших людей. До нашого миру. Миру справедливого. Миру вільного. Всупереч усьому. Разом із вами. І завдяки вам, нашому народу, нашим Збройним Силам України.
Я вітаю всіх вас із професійним святом.
Сьогодні тільки одне слово — «молодці». Тільки одна емоція — вдячність. І тільки одне побажання — перемогти. Командири, будь ласка, бережіть своїх солдатів. Бережіть себе, будьте собою. Я вітаю вас з Днем Збройних Сил України!
І пам’ятаймо: до тих, хто поводився добре, прийде Святий Миколай Чудотворець. До тих, хто поводився нікчемно, прийдуть ЗСУ. Творці справедливості.
Ну що ж… Я майже на місці, за декілька хвилин буде Стіна пам’яті. Стіна пам’яті про наших героїв. Впевнений: для кожного з нас вона буде нагадуванням і служитиме стіною для нашого духу. Стіною, яку не подолають і не проб’ють страх, зневіра, розпач, розбрат, думки опустити руки. Ми міцні. Ми — стіна. Ми стоїмо.
Щоб захистити нашу землю. Щоб захистити наших людей. Щоб здобути перемогу. Слава всім нашим воїнам, слава нашим Збройним Силам!
Джерело: Офіс Президента України
