Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Сьогодні відзначають десятиріччя створення свого підрозділу співробітники Українського Червоного Хреста. Понад пів тисячі хлопців та дівчат загонів швидкого реагування цієї гуманітарної організації щодня, ризикуючи власним життям, одними з перших прибувають у гарячі точки, на місця надзвичайних ситуацій нашої країни. Про їх героїчний труд кореспондентові АрміяInform розповів один із його засновників — Тарас Логгінов — командир загонів швидкого реагування Українського Червоного Хреста (УЧХ).
— У чому полягає невідкладна допомога загонів швидкого реагування?
— Наші загони швидкого реагування працюють у місцях надзвичайних ситуацій. Наші співробітники здійснюють евакуацію з-під обстрілів, зокрема, транспортують маломобільних людей, які не можуть самостійно покинути небезпечні райони. Тим, хто продовжує там залишатись з тих чи інших причин, ми доставляємо гуманітарну допомогу, медикаменти, питну воду тощо.
Ми можемо надати першу медичну та психологічну допомогу, нагодувати, напоїти гарячим чаєм, надати теплі речі. Крім того, співробітники загону можуть надати допомогу хатнім тваринам, за умов, що у нас є час та певні ресурси. За потреби загони швидкого реагування УЧХ здійснюють оперативне розгортання наметових таборів, або окремих великих наметів різного призначення.
Вони можуть використовуватись, наприклад, як штаб пожежогасіння, як місце реєстрації постраждалих осіб, як медпункт, як теплопункт, або «пункти незламності» для цілого наметового табору, а також як місце забезпечення людей гарячою їжею чи напоями та енергопункт, який може забезпечити світлом великі території. Крім того, це можу бути і місцем з належними умовами Інтернет-зв’язку, для заряджання мобільних телефонів.
Крім того, в цих наметах роздають гуманітарну допомогу, питну воду, гігієнічні засоби, теплий одяг, плівки для розбитих вікон тощо. Між іншим, розгортання таких «пунктів незламності» Український Червоний Хрест розпочав ще у 2014 році.
Що стосується евакуації, то вона часто здійснюється нашими загонами крізь лінію фронту. З початку широкомасштабної війни співробітники Українського Червоного Хреста допомогли евакуюватися близько 310 тисячам осіб.
— Пане Тарасе, труд ваших колег дійсно є прикладом жертовності та сміливості, а як ви, інженер лісового господарства, прийшли до такого небезпечного виду діяльності?
— Мій шлях, як і багатьох в нашій організації, починався з волонтерства. Особисто я скоро буду відзначати свій 30-річний ювілей, бо починав працювати волонтером Червоного Хреста ще в 1995 році. Майже через 20 років, в 2014-му, мене запросили працювати в Національному комітеті.
У 1995 році Німецький Червоний Хрест подарував Українському Червоному Хресту наметовий табір для розміщення 500 постраждалих. Також наша організація займалась дитячими наметовими таборами. Ми з колегами допомагали Червоному Хресту обслуговувати та експлуатувати цей подарований німцями наметовий табір. А 1 грудня 2013 року ми опинились на Банковій, де надавали першу допомогу постраждалим в сутичках. Там і народився наш перший загін швидкого реагування.
Винос. 1 грудня 2013 року ми опинились на Банковій, де надавали першу допомогу постраждалим в сутичках. Там і народився наш перший загін швидкого реагування.
— Як була створена мережа загонів швидкого реагування в Україні?
— Після того, як Революція Гідності трішки стишилась в Києві, ми роз’їхались по інших містах України. Допомагали створювати такі ж самі загони, як той, що народився на Банковій. Другий загін організували в Харкові, потім в Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Дніпрі, Одесі, Миколаєві, Херсоні…
Ще в грудні 2021 року ми проговорили багато важливих питань з нашими партнерами з Чехії. Ми замовили 3000 аптечок, спланували гуманітарний коридор, яким мали евакуйовувати населення, розробили логістику та визначили першочергові та другорядні потреби. Тому 24 лютого 2022 року сказали: «Починаємо!». Й протягом вже першого тижня організували перший гуманітарний вантаж зі всім необхідним.
Ми вивозили людей з Ірпеня і Бучі, Клавдієво-Тарасового, Бородянки, Баришівки, що під Києвом, і з Чернігівщини, і з Сумщини з перших днів широкомасштабної війни. Згодом почали першими заходити на окуповані території. З Маріуполя наш останній мікроавтобус вивіз 40 осіб. Зазвичай наші загони останніми покидають й першими заходять у звільнені міста. На деокупованих територіях, де відсутня інфраструктура, медицина, соціальна сфера, ми працювали у звичайному режимі, бо ми дійсно готувались до великих викликів.
— Чи дотримуються окупанти норм міжнародного права? Чи атакують загони Червоного Хреста?
— У нас, на жаль, є загиблі та поранені співробітники під час виконання ними своєї гуманітарної місії. Взагалі, я думав, що остання наша революція — це буде найяскравіший мій життєвий досвід. А потім розпочалась війна, згодом пандемія ковіду. Потім широкомасштабна війна, на якій ми часто стаємо мішенями. Наприклад, нашу базу в Слов’янську росіяни двічі обстріляли, хоча вони дуже добре знали, що там знаходився Червоний Хрест.
Працювати у загоні швидкого реагування дуже важко насамперед психологічно. Ти весь час бачиш горе і страждання. І це дійсно досить небезпечно. Наприклад, коли росіяни обстріляли нашу базу на Сході країни, четверо співробітників Українського Червоного Хреста дістали легкі поранення і контузії. Щодня протягом багатьох років мої друзі, колеги допомагають людям там, де вони цього потребують найгостріше — в найгарячіших точках нашої Батьківщини.
Фото Дмитра Юрченка та УЧХ
