Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
«У травні 2022-го під Мар’їнкою за два метри від мене вибухнула 120-мм міна. Уламки влучили в таз і живіт. Почав непритомніти. Розумів, що після такого не виживають. Тож став прощатися із життям…».
Із цього розпочався ранок останнього дня служби на передовій у солдата Дениса Бердючина.
Новий день ніколи не повторював попередній
…Широкомасштабний наступ росії в Україну 28-річний хлопець зустрів на Волині, за сотні кілометрів від рідного Радивилова, що в Рівненській області. Там він працював на одному з приватних підприємств. Кілька днів добирався до рідних. Удома йому вистачило дві-три годин, щоб поговорити з батьками та коханою про необхідність йти захищати країну. Цього ж дня разом із двома друзями пішли до районного ТЦК та СП.
— Свого часу відслужив строкову службу в прикордонному відомстві, — говорить військовослужбовець. — Тож попросився туди. Але мене з другом Олександром направили до навчального центру вчитися на сапера. Після спецпідготовки ми потрапили до окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. І вже в березні став воїном інженерно-саперної роти.
Він пригадує, що ритм служби «на нулях» був доволі напружений. Новий день ніколи не повторював попередній.
— Нашим основним завданням було встановлення протитанкових чи протипіхотних мін. Працювали навколо Курахового та Мар’їнки. Прибували ще вдень, щоб спокійно спланувати свою роботу. А з настанням ночі виходили «саджати» міни. Іноді через можливий прорив ворожої бронетехніки нашій групі доводилося дуже швидко встановлювати 300–400 мін, — розповів воїн на псевдо «Денька».
Він додав, що виконувати подібні роботи фізично дуже важко. Проте всі його побратими розуміли, що їхні піт та збиті руки не дозволять окупантам просунутися вперед. Тож, ніхто не скиглив, а мовчки працював.
За два місяці опанував всі тонкощі професії
— Бувало так, коли в машині вже поверталися до розташування своєї роти, позаду було чутно вибухи наших мін. То російські танки наїжджали на «подарунки» від українських саперів. Це було для нас найкращою подякою чи відзнакою за службу, — зазначив воїн-сапер.
За два місяці перебування на передовій Денис встиг опанувати всі тонкощі військової професії. Також він планував далі служити в армії, в думках приміряв погони сержанта тощо. На жаль, у цей момент війна внесла свої суворі корективи.
3-4 кілометри до точки евакуації рухалися цілий день
— Поранення дістав 7 травня минулого року. Вибух 120-мм міни… Різкий біль у животі та тазі. На адреналіні зміг заповзти під залізобетонну плиту, спробував самостійно припинити кровотечу, як навчили медики. Тим часом вибухи тривали. Зважаючи на ситуацію, не був впевнений, що ще хтось з нашої групи вцілів. З останніх сил став кричати і поступово згасав… Та раптом з’явився мій друг Сашко. Він по рації покликав інших, і я відчув велике полегшення, — повідомив Денис.
Того дня біля Мар’їнки росіяни не жаліли артилерійських боєприпасів, а снайпери стріляли з трьох боків. Отже, шістьом хлопцям, які прибули на порятунок Дениса, довелося рухатися дуже повільно. Пересувалися лише в перервах між артатаками.
— 3–4 кілометри до точки евакуації побратими несли мене аж до сутінків. Часто доводилося припиняти рух, бо по нас працювали кулемети чи АГСи. Бойові медики, які першими надавали допомогу, не могли повірити, що вижив з такими пораненнями, — пригадує воїн ЗСУ.
Далі було п’ять операцій.
— Приблизно два місяці не міг самостійно вставати з госпітального ліжка. Ще пів року ходив на милицях. А палицю покинув лише цього року. Після поранення в моєму тілі залишалися кілька уламків, які лікарі поступово витягували. Також через той клятий ворожий метал сталося кілька загострень. Тому знову лягав під скальпель хірурга. Через це реабілітація дещо затягнулася. Та я не падаю духом. Приміром, 8 серпня цього року одружився, завів собаку породи хаскі та в усьому шукаю лише позитивне, — розказав армієць.
Після останнього засідання ВЛК Дениса визнано непридатним до військової служби в бойових бригадах. Тож, у вересні 2023-го його перевели на посаду стрільця підрозділу охорони одного з ТЦК та СП, розташованого на Харківщині.
— Я зараз шкутильгаю та маю купу обмежень від лікарів. Проте ані про що в житті не шкодую. Бо не зможу нормально жити, якщо не зроблю щось корисне для захисту своєї сім’ї та рідної України. Якщо повернути час назад, зробив би те ж саме — пішов до війська, — насамкінець зауважив солдат Денис Бердючин.
