Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
Артем — з Києва. У сапери вирішив піти за рекомендацією товариша.
— Він розповів, що і як, я послухав — цікаво, і вирішив, що піду. Отримав відношення, пройшов підготовку в навчальному центрі і ось вже у підрозділі не перший місяць, — так стисло він розповідає про початок свого шляху сапера.
За його словами, найголовніше в їхній роботі — це підготовка та щоденне здобуття нових знань.
— Зараз багато нових мін, надходять нові розробки від партнерів. Часто стикаємось і з новинками від росіян. На щастя, в нашому підрозділі є досвідчений сапер Денис, він добре знає, що до чого, завжди можна запитати. Тому повторюю, найважливіше — підготовка, — говорить Артем.
Базове навчання за фахом Артем проходив у навчальному центрі.
З початком служби в підрозділі я зрозумів, що на війні немає права на помилку. Якщо під час навчання досвідчені інструктори могли вказати на недоліки і допомогти усунути їх, то тут такого шансу немає.
— Перше своє бойове завдання пам’ятаю дуже добре. Ми розбирали залишки підірваного складу з боєприпасами. Тоді я вперше сам робив «кладки», сам підривав. Коли підривав першу міну, все всередині тремтіло. Але командир мені сказав, «що боятися міни не варто, а ось поважати — треба». Відтоді це стало моїм головним правилом під час роботи, — згадує Артем.
Коли я запитав сапера, чи змінило його зайняття такою небезпечною справою, він на мить замислився. А потім відповів:
— Я скажу так: змінилося сприйняття світу. Стало більш реалістичним. Я зрозумів, наскільки багато потрібно докладати зусиль для досягнення перемоги. Я минулого року закінчив коледж і поступив до НУБІПа (Національний університет біоресурсів і природокористування. — Авт.). Оскільки я після коледжу, то відразу на третій курс, на комп’ютерну спеціальність. Я давно вже цікавився програмуванням, комп’ютерами… Але подивився навколо і взяв академвідпустку до кінця війни.
Фото автора
