Суд Києва визнав винним блогера, який брав участь у створенні відео із закликами до силового спротиву військовим ТЦК, поліції та СБУ. За рішенням суду, чоловіку…
На одній з ділянок фронту на сході України, що тримає Луцький окремий батальйон територіальної оборони Волинської бригади, тиші майже не буває. Час від часу пускається осінній дощ, холодний вітер зриває залишки листя з дерев. Десь за спиною впевнено бухикають міномети. Постріл — і міна йде туди, де росіяни вчергове намагаються вдертися в нашу оборону. Рація крізь шипіння видає чергові цифри координат, і на планшетах командирів розрахунків з’являються умовні позначки цілей для ураження.
Детально поспілкуватися з мінометниками я зміг лише наступного дня, коли їх відвели на короткий відпочинок. Головний сержант взводу молодший сержант Антон із позивним «Тоха» та два брати — командир розрахунку молодший сержант В’ячеслав із позивним «Сява» і старший навідник мінометного розрахунку старший солдат Сергій із позивним «Брюс».
Про себе розповідають мало. «Тоха» каже, що 17 років працював у менеджменті: «Виробництво, торгівля. Строкову не служив, у 2019 році їздив на полігон, місяць вчився з артдивізіоном „Акацій“. У перший день вторгнення пішов до військкомату, звідти мене направили в батальйон, і тут, враховуючи моє навчання, призначили в мінометну батарею. Був розвідником-далекомірником, потім навідником, під Бахмутом почав командувати розрахунком, а віднедавна став головним сержантом взводу».
Навесні 2022 року Бахмут штурмували з усіх боків «вагнери», які намагались взяти місто в кільце. Тоді наші мінометники були на північному боці від Бахмута, у районі сіл Богданівка та Григорівка.
Як пригадують бійці, чи не найважчим під Бахмутом було доїхати до місця. «Багнюка, обстріли, а в нас пікапи, джипи — саме 82-міліметровий міномет і БК туди вміщались».
Як розповідають самі мінометники: «Адаптувались швидко, у батальйоні — всі добровольці, ані метра позицій не здали, навіть просувались вперед. Піхота в нас, взагалі, молодці, а ми їм допомагали, чим могли. Що цікаво, спочатку до нашого підрозділу ТрО довіри сильної не було, але коли побачили, як ми воюємо, то ставлення змінилось».
— Ми прикривали піхоту, бувало, що нас прямо з окопів корегували, там були люди, які розбирались, командири розрахунків опрацьовували дані, і піхота бачила, куди що лягає. Працювали на осколкових підривниках. Аеророзвідка також допомагала. Бувало так, що групи «вагнерів» викошували вщент, одного разу міна прямо в голову «музиканту» влучила.
Снайперів ворожих вдавалося вполювати, коли вони виходили на позиції. Ми отримували від піхоти дані і вкладали 4–5 мін прямо в окоп — і від тих снайперів тільки лахміття розліталося.
А загалом — робота як робота. Відпочив, помився, поїв і поїхав на завдання. Часу на відпочинок небагато — треба тримати в порядку міномети, автомати, амуніцію, заряди, БК. Особливо піклуємось про машини — багнюку повибивати, колеса перевірити. Бо доїхати до місця, коли росіяни поставили ПТУРа, було важко, поки їх не перебили… А так ворожий «птурист» нам дошкуляв серйозно — бувало, що йдеш Богданівкою до позиції і буквально переступаєш ті дроти від ракет… Наші хлопці з аеророзвідки його знайшли, і «арта» його накрила. Загалом, без дрону ми не працюємо.
Хлопці з аеророзвідки в нас завзяті — одного разу дрон впав десь попереду наших позицій, на мінне поле, там «міни-пелюстки» лежать (російська заборонена протипіхотна фугасна міна ПФМ-1 «Лепесток». — Авт.), ще купа всього, а він іде туди: «Я дрон там не залишу».
…Поряд з нами собака жила, вона п’ять цуценят принесла. Собака породиста, чистокровна німецька вівчарка, навіть документи її знайшли. Ми цуценят спочатку в ямі годували, ходили туди, а потім вирішили забрати до себе. Тільки забрали — в ту яму прилетіло. Розібрали тих цуценят собі, вони вже дорослі. Так би мовити, змінили місце прописки з Донеччини на Волинь.
Що дивувало наших колег — нам дуже мало часу потрібно на пристрілку. Ми одну-дві міни випускаємо і влучаємо в ціль. Досягли цього, по-перше, завдяки тому, що міномет в порядку, і, по-друге, ми, коли рік виконували завдання під кордоном з Білоруссю, то вчились на полігонах. Кожен навчався своєї справи — навідники, командири, аеророзвідники… Багато також залежить від мін. Ми кожну міну перед виїздом переважуємо, адже не завжди позначки на боєприпасах відповідають дійсності. До речі, інколи російські міни не розриваються — приліт чуємо, удар, а вибуху нема.
На моє запитання, як вдається відволікатися від бойових дій, хлопці відповіли, що грають у футбол, щоправда, на приставці.
— Є хлопці-спортсмени, вони «качаються», ми також купили гантелі, раніше була штанга, але її важко із собою тягати. Тому в нас є велика плазма, і ми, коли з’являється вільний час, влаштовуємо турніри, ігри різні вантажимо з інтернету… Головне — відволіктись від війни. А так — звичайна робота, — підсумував «Тоха».
