Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
«До мене підійшов воїн, у якого кров текла по обличчю. На кевларі я побачив два отвори: вхід та відповідно вихід. Його спокій мене налякав. Я обережно зняв шолом, а там…». З цього починає розповідь про один з епізодів свого перебування «на нулях» старший солдат Ілля Школьний.
Першим звільненим населеним пунктом стало селище Гракове
28-річний хлопець торік у ролі бойового медика забезпечував бойові дії підрозділів окремої штурмової бригади імені Івана Сірка. На його рахунку з пів сотні врятованих життів на фронті, приблизно 10 звільнених населених пунктів. На жаль, за все це йому довелося заплатити власним здоров’ям. Та постраждало лише тіло, а його дух все такий же незламний.
— За фахом я медик, — говорить військовослужбовець. — Після закінчення профільного коледжу понад п’ять років працював фельдшером швидкої допомоги в рідному селищі, що в Чугуївському районі. Проте відсутність армійського досвіду не вплинула на те, щоб у березні добровільно піти до свого РТЦК та СП. Там призначили на посаду санінструктора в підрозділі охорони. Я ж просився на фронт.
Незабаром воїна на псевдо «Док» разом з іншими армійцями направили до бойової бригади.
— Нас включали до різних груп для виконання штурмових чи інших дій по всій Харківщині. Першим звільненим населеним пунктом стало селище Гракове. На мені тоді було подвійне службове навантаження. Здебільшого діяв як піхотинець. Коли ж з’являлися поранені, то надавав першу меддопомогу, забезпечував евакуацію в тил тощо. Мій рюкзак важив десь 15–20 кілограмів. На 80 % він складався з перев’язувальних матеріалів, кровоспинних засобів, пігулок, знеболювального тощо, — пригадав Ілля.
Один артобстріл тривав аж 31 годину
За його словами, він завжди дбав про здоров’я своїх товаришів. Тримав зв’язок із харківськими волонтерами. Просив їх привезти теплі речі, зимові шкарпетки, вологі серветки та якомога більше чаю. Адже в холодних окопах саме ці речі є найнеобхіднішими в плані запобігання хвороб.
— Навіть хірургічні нитки були в моєму рюкзаку. Адже досвід роботи на «швидкій» показав, що всяке може трапитися. На фронті я завжди розраховував лише на власні сили та був готовий до нештатних ситуацій, — розповів захисник України.
Як повідомив армієць, найскладнішим періодом його служби стали підготовка та проведення великого контрнаступу на Харківщині восени 2022 року.
— Запеклі бої були навколо Куп’янська, і тому поранених там було чимало. Коли ми відігнали окупантів ближче до Сватового, то на певний час зайняли оборону. У полі стали облаштовувати позицію. Тим часом над нами кружляли літаки з зірками, вибухали снаряди різних типів тощо. Один з обстрілів тривав аж 31 годину. Я ж старався на щось відволікатися. Приміром, що ближче лунала ворожа канонада, то глибше копав окоп. Останнє там вкрай необхідне й від дурних думок відволікає, — вважає він.
На жаль, після кожного з прицільних артобстрілів гинули чи діставали поранення наші хлопці.
— У мене невеликий зріст, але в разі необхідності міг перенести на собі якогось пораненого «волейболіста». При цьому ще старався з ним розмовляти, відволікаючи від нападів болі. А бувало й так, що в мене закінчувалися знеболювальні. Тому колов щось звичайне й казав, що це допоможе. Цих простих хитрощів навчився ще до армії, — сміється «Док».
«Кожен бився заради своїх дітей та країни»
Розповів Ілля і про один випадок, що стався під Новоселівським у Луганській області.
— Черговий ворожий обстріл зі ствольної артилерії. Уламок потрапив моєму побратимові в спину вище бронежилета. Я підібрався до нього та роблю все, що в моїх силах. Підготував хлопця до евакуації та вже організовував прибуття медтранспорту. Переводжу дихання… Тут підходить армієць, який довго мовчав, що поранений у голову. Знімаю шолом і бачу, що маленький уламок ще стирчить у лобі. Перев’язав і зробив все, що треба. Але найважчим було вмовити цього воїна поїхати лікуватися, — розповів захисник.
За його словами, поранених героїв, які не хотіли полишати бойові позиції, було чимало. Адже кожен бився заради своїх дітей та країни.
Ілля і сам зазнав на полі бою мінімум трьох акубаротравм, але довго не наважувався залишити своїх побратимів.
— Медиків на війні завжди не вистачає. Наприклад, у моїй групі не було нікого з необхідними знаннями. Тому воював до того моменту, поки не стало зле. Які б я не ставив психологічні бар’єри під час роботи з пораненими, та все одно сильно хвилювався. У результаті восени 2022-го почало турбувати серце. В листопаді стало зовсім погано, і тільки тоді звернувся до колег. Електрокардіографія показала, що я переніс інфаркт з ускладненнями, — із сумом повідомив хлопець.
Пізніше відбулося кілька засідань ВЛК. Під час останнього зібрання лікарі визнали Іллю обмежено придатним до військової служби, а також заборонили служити в бойових частинах.
— У травні цього року прибув до підрозділу охорони одного з ТЦК та СП, розташованого на Харківщині. Хоч із купою заборон від лікарів, але все ж можу захищати рідну Україну. Знаєте, до нас часто приходять по довідки ухилянти від служби, яких видно здалека. І я їм ставлю лише одне просте запитання, як після перемоги вони дивитимуться в очі дітям. Відповіді ніколи не буває. Мені ж не соромно йти містом, не опускаючи голови перед людьми, — насамкінець зазначив старший солдат Ілля Школьний.
