Олексій із позивним «Теплий» пройшов цей шлях дуже швидко. Буквально кілька днів тому він поновився на службі в зенітному ракетно-артилерійському…
Війну в Україні командир взводу роти радіаційного, хімічного та біологічного захисту з позивним «Луганськ» відчув на собі ще у 2014 році, коли його рідну Станицю Луганську тимчасово окупували російські загарбники. Саме бажання стати до лав захисників Батьківщини привело його до Харківського Військового інституту танкових військ, адже хотів слідувати прикладу свого старшого брата.
З початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну захисник разом з іншими курсантами тримали оборону рідної альма-матер, тоді і потрапили під перші авіаудари противника…
— Насправді ми всі тоді вціліли дивом, адже всьому світу відомо, як безбожно завдавала росія ракетно-бомбових ударів по Харкову. Після дострокового випуску я отримав призначення в окрему аеромобільну бригаду. Далі мій підрозділ відправився тримати оборону під Богородичним. Пам’ятаю, як тоді нас постійно ворог крив «градами» та розбивав наші позиції з танків. Проте ми з побратимами продовжували окопуватися, зариватися, адже чим глибше закопаєшся — тим більше шансів вижити, — згадує командир взводу «Луганськ».
За його словами, саме тоді десантники вперше потрапили під обстріли касетними снарядами, але найбільше запам’ятали, як ворог почав комбінувати застосування заборонених боєприпасів зі звичайними.
— Ворог постійно змінює свою тактику та стає все більш підступним. У роті РХБ захисту я займаюсь переважно розвідкою і намагаюсь відстежувати, чи не готується противник до використання заборонених боєприпасів. Втім, варто сказати, що окупанти доволі часто вдаються до того, що міксують звичайні снаряди із забороненими. За звуком їх відрізнити неможливо, але деякі з них, крім уламків, можуть завдати більшої шкоди, якщо вразять органи дихання, тому завжди треба бути обачними та обережними, — наголошує десантник.
Крім цього, командир взводу «Луганськ» розповів, як вони з побратимами взяли в полон окупанта.
— Ми з хлопцями перебували на своїй позиції. Раптом бачимо, йде рашист, наче верблюд, завантажений російськими сухпайками. Впевнено так йде, не ховаючись. Ще здалеку почав нам кричати, мовляв, їжу приніс. Ми його підпустили до нашої позиції. А далі він і схаменувся не встиг, як поповнив наш обмінний фонд, — згадує «Луганськ».
Офіцер говорить, що найбільше мріє про той момент, коли знову повернеться у рідну Станицю Луганську і побачить над нею рідний український прапор.
— Я пішов воювати за прикладом свого старшого брата, він для мене був справжнім прикладом. На початку широкомасштабного вторгнення я дізнався, що він загинув у важких боях під Волновахою. Наш рідний дім зараз окупований цими тварюками, тому мій головний обов’язок — звільнити всю нашу землю від окупантів. Щоб ті, хто дивляться на нас уже з рядів небесної армії, розуміли, що їхні жертви не були даремними, а вони продовжуватимуть жити у наших серцях та пам’яті! — говорить «Луганськ».
Фото автора
