Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Понад 26 років тому мешканець Львівщини Степан Бокало приїхав до Харкова вчитися на агронома, і відтоді лишився тут жити: розвивав фермерські господарства.
— Я з невеличкого селища. І вся моя сім’я здавна працювала на родючій українській землі, — розповідає військовослужбовець. — Поки навчався на агронома в Харкові, знайшов тут своє справжнє кохання. Згодом дружина Вікторія подарувала мені донечку Софійку. Але у 2014-му війна внесла корективи в наше щасливе життя.
«Іспит на берет морпіха склав з першого разу»
— Полишити свій фермерський колектив довго не наважувався. Восени 2018-го, після збору врожаю, таки підписав контракт із ЗСУ. Пощастило потрапити до морпіхів у бригаду імені Михайла Остроградського. Я з дитинства дружу зі спортом. Тому іспит на берет морпіха склав з першого разу, — розповів Степан.
Уже навесні 2019-го чоловіка направили на фронт.
— У перші ж хвилини перебування на позиції біля Гранітного в Донецькій області окупанти нас потужно обстріляли. Відстань до рашистів була десь 300–400 метрів. Не давали спокою й ДРГ. Одного разу ворожим диверсантам вдалося непомітно підповзти дуже близько до нашої позиції. Через складний рельєф місцевості та густу рослинність ми їх не одразу помітили. Коли ворогам залишалося пройти 50 метрів, черговий сусіднього спостережного посту відкрив вогонь. Ми поранили кількох окупантів та змусили їх відступити, — пригадав воїн на псевдо «Морпіх».
Друга ротація Степана розпочалася наприкінці 2020-го.
— Стояли навпроти Горлівки. Позиції ворога були там на більш зручній висоті. Але ми успішно руйнували всі плани московитів щодо просування вперед, — розповів військовослужбовець.
Наприкінці 2021-го в Степана закінчився контракт. Він повернувся до свого фермерського господарства. Але, як виявилося, військовий однострій зняв ненадовго…
— Ранок 24 лютого 2022 року важко забути. Вибухи за вікном, тривожні новини по телебаченню, сльози дружини та доньки… Військовий наплічник у мене був давно зібраний. Коли збирався їхати до своїх морпіхів, мені зателефонували з районного ТЦК та СП. На той момент доукомплектовувалася бригада імен Івана Сірка. Я запитав лише про одне — чи вона захищатиме мою Харківщину…
Постріл ворожого танка… три операції в госпіталі, тривала реабілітація
— Мені пощастило вибивати окупантів із селища Вільхівка, що за кілька кілометрів від Харкова. рашисти зайняли оборону в місцевій школі. Здаватися не поспішали. Тоді ми ліквідували десь близько роти росіян і ще три десятки взяли в полон. То була моя перша перемога, і ніколи не забуду тих відчуттів, — поділився враженнями армієць.
Наприкінці квітня механізований підрозділ вирушив звільняти селище Верхня Роганка. Ситуація склалась так, що «Морпіх» із побратимами потрапили в оточення.
— Ми діяли групою. Намагалися зайти окупантам у тил чи фланг. Згодом виявилось, що ми затиснуті з усіх боків. Але ми не дали росіянам приводу для святкування. Коли вороги пішли на нас, я зробив точний постріл із протитанкового комплексу NLAW у вантажівку з великокаліберним кулеметом. Поки росіяни оговтувались від гучного вибуху, ми вискочили з кільця, — пригадав «Морпіх».
У липні 2022-го на Куп’янському напрямку Степан під час одного з артобстрілів дістав поранення. Уламок пробив бронежилет та врізався в тіло навпроти серця. Просто диво, що він не просунувся далі. Після видалення з тіла металу в одному з медпунктів, армієць відмовився від евакуації до госпіталю — не хотів полишати хлопців напередодні операції зі звільнення рідної Харківщини.
— Після звільнення Куп’янська ми успішно рухалися вперед. У вересні 2022-го майже кожен ранок зустрічали на новій позиції, відбитій у ворогів. На жаль, 24 вересня став крайнім днем перебування на першій лінії оборони, — із сумом розказав чоловік.
Того дня група українських піхотинців вийшла на російський підрозділ, посилений танками. Співвідношення було не на користь українців. Хлопці зайняли оборону в будівлі та вели вогонь з укриття. У цей момент ворожа бронемашина стала обстрілювати їх прямою наводкою.
— Пам’ятаю, що танк ударив по даху, і я знепритомнів. Коли ж отямився, то бій ще продовжувався. Усе тіло було під рештками плити перекриття та під цеглою. Я не міг поворушити ногами. Коли мене врятували побратими, виявилося, що аж п’ять уламків від снаряда влучили в спину, обидві руки та праву ногу. Два пальці на лівій руці зрізало. Цікаво, що один великий уламок пробив мій шарф-трубу і пролетів за кілька сантиметрів від артерії. Виходить, що мені на війні двічі пощастило, — каже воїн.
…Далі були три операції в харківському госпіталі та тривалий курс реабілітації на Сумщині. Тому у квітні 2023-го Степана перевели до підрозділу охорони одного з ТЦК та СП, розташованих на Харківщині.
Бойові заслуги «Морпіха» відзначені держаними і відомчими нагородами.
Фото автора та з архіву «Морпіха»
