Про це йдеться в матеріалі The Associated Press. У межах військових навчань, що відбулися цього тижня, українські військові мали нагоду…
Три роки тому після 20 років роботи на металургійному комбінаті мешканець Маріуполя Руслан Старшенко вирішив круто змінити власне життя та підписати контракт зі Збройними Силами України. Відтоді він провів дві ротації на фронті, звільняв кілька населених пунктів на Харківщині від рашистів, дістав важке поранення, але жодного разу не пошкодував про свій вибір.
…Руслан народився та виріс на Приазов’ї. У дитинстві активно займався водним поло та греко-римською боротьбою. А після школи пішов вчитися до одного з міських вишів на металурга-інженера.
— До війни я вів звичайне та розміряне життя, — розповідає 46-річний українець. — У мене була престижна робота на металургійному комбінаті. Радів життю разом із дружиною та сином. Коли ж у 2014-му до нашої України вдерлися окупанти, то втратив спокій. Постійно думав про приєднання до лав захисників України. В липні 2020-го я таки наважився.
Так Руслан став хіміком-розвідником в окремій механізованій бригаді імені Івана Сірка.
— Спочатку був рядовим хіміком. Пізніше пройшов другий курс спеціальної підготовки та став водієм БРДМ-2РХБ. Перша ротація була на Луганщину. Не казатиму, що постійно перебував на передовій, але свої важливі завдання наш підрозділ РХБ захисту успішно виконував. Саме там навчився працювати командою та відчув дружню атмосферу, що дозволяла не помічати складних побутових умов, — пригадав воїн на псевдо «Старий».
Друге відрядження також пройшло в найсхіднішому регіоні України. Цього разу Руслан був включений до складу протидиверсійного резерву й виконував більш складні завдання.
— Під час перебування на фронті навчився тверезо ставитися до небезпеки, реально оцінювати ситуацію та не втрачати розуму. Ці якості мені допомогли після першого дня широкомасштабного вторгнення росії на українську землю. Коли в лютому-березні до нас прийшло чимало мобілізованих, то мені було чим з ними поділитися, — розповів армієць.
Прихід великої війни відчувався ще наприкінці 2021-го
24 лютого 2022-го старший солдат Старшенко зустрів у визначеному районі на Харківщині, куди його зведений підрозділ напередодні направило командування частини.
— Знаєте, відчуття неминучої великої війни відчувалося ще наприкінці 2021-го. Ми активно займалися на полігонах, стрільбищах та тактичних полях. До того моменту я брав участь у двох великих навчаннях на Миколаївщині та Чернігівщині. Також до нашої частини надходило чимало нових зразків зброї та техніки. Тож морально та професійно ми були готові до всього. Але, як виявилося, окупантів було дуже багато. Проте ми вистояли, знищили чимало ворожої сили та ще й відігнали їх у бік брудної московії, — зазначив «Старий».
У лютому-березні минулого року підрозділ Руслана тримав мобільну оборону. Вони постійно міняли своє місце розташування, заходили до ворога з тилу чи флангів. В результаті українці крок за кроком звільняли наші селища.
— Нашою перевагою було та залишається те, що ми стоїмо на своїй землі. Кожна стежка, кожне деревце, кожна травинка на нашому боці. Також допомагали місцеві мешканці. Пригадую, як одна літня бабуся показала, де ховалися росіяни та вказала точну їхню кількість. Це просто надихало на нові подвиги. Приємно було бачити, як російські літаки падали після роботи наших вартових неба. Ну а на палання ворожого Т-72 можна було дивитися годинами, — усміхається захисник України.
Бойове поранення та тривале лікування
На 25 березня 2022-го командування призначило звільнення селища Мала Рогань, що неподалік обласного центру. Брати участь у цій військовій операції пощастило й Руслану.
— З того населеного пункту вороги щодня з артилерії обстрілювали мирні квартали Харкова. Там вони тримали чималі сили та готувалися до подальшого просування. Напередодні ми здійснили 5-кілометровий марш і зранку вийшли на рубіж переходу в наступ. Йшли першим ешелоном. Близько п’ятої ранку наші протитанкісти з NLAW знищили танки на їхніх позиціях. Після цього ми вирушили вперед. Далі ж просто ламали росіян на своєму шляху. В цей момент в мене з’явилося відчуття, що ми були одним потужним «снарядом», — поділився спогадами воїн.
Ворог не очікував на такий натиск. Тому, втративши танки та інші бронемашини, відступив до старої агроферми. росіяни дарма сподівалися, що товсті стіни їх врятують. Українська піхота почала методично вибивати рашистів.
— Перемога вже відчувалася в повітрі. Ми впевнено йшли далі… Коли ж до завершення нашого наступу лишалися лічені хвилини, ворожа куля влучила в кінцівку правої руки. Я спочатку нічого не зрозумів. Відчув лише якесь маленьке оніміння пальців. Добре подивившись на рану, зрозумів, що стріляти вже не зможу. Хлопці надали мені першу меддопомогу, і я сам вирушив до точки евакуації, — повідомив воїн ЗСУ.
Як з’ясувалося вже в харківській лікарні, в Руслана було перебито кілька кісток та вирвано великий шматок шкіри.
Понад сім місяців воїн лікувався в різних медичних закладах по всій Україні.
— Лікарі зробили безліч операцій з пересадки кісток та шкіри. Шкіра прижилася відносно нормально, а ось кістки — чомусь ні. Після завершення курсу лікування відбулося кілька засідань ВЛК. На жаль, мене визнали обмежено придатним до військової служби у воєнний час. Це означало, що доведеться розлучитися з побратимами й перевестися в іншу, небойову частину. Так у червні 2023-го я став стрільцем підрозділу охорони одного з ТЦК та СП, розташованого на Харківщині, — із сумом констатував «Старий».
На щастя, рідні армійця встигли полишити Маріуполь ще до приходу окупантів. Зараз вони за кордоном. Руслану легше служити, знаючи, що вони в безпеці.
Пізніше за мужність та героїзм, продемонстровані під час протистояння з московитами, армійця відзначено державною нагородою — медаллю «Захиснику Вітчизни».
— Найбільше мрію про повернення до рідного міста. Як би добре було знову пройтися з дружиною та сином центральним проспектом Миру, зійти до міського пляжу та насолодитися морським повітрям без жодного російського присмаку. Заради цього я й служу в Збройних Силах України та готовий віддати життя, щоб скоріше відновити мир у країні вільних людей, — зауважив наприкінці старший солдат Руслан Старшенко.
