У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
До широкомасштабного вторгнення росіян на територію України тероборонець Олександр на псевдо «Кіра» був власником приватного бізнесу — займався ремонтом автівок.
— 24 лютого по Харкову прилетіли перші російські ракети — це був потужний сигнал, щоб почати діяти. Наступного я віддав ключі від машин, які відремонтували, клієнтам, а вже 25-го числа пішов до найближчого ТЦК та СП, — розповідає військовослужбовець батальйону Харківської окремої бригади тероборони. — Там дізнався, що в ТрО потрібні люди, тож, не розмірковуючи, вступив у лави бригади — ворог уже стояв на кільцевій Харкова, треба було якнайшвидше брати до рук зброю.
Уже за кілька днів окупанти випустили кілька ракет по розташуванню бригади, де тривала підготовка новобранців-тероборонців. «Кірі» вдалося вийти з-під авіаударів живим, хоча, як пригадує чоловік, без загиблих тоді не обійшлося.
— Нерозуміння ситуації — мої перші емоції. Я не тямив, що відбувається і навіщо це все. Після перших поранених і перших загиблих з’явився страх, але з часом це відчуття відійшло на другий план, проте нікуди не поділося. Страх завжди присутній, — ділиться Олександр.
Перші три тижні тероборонці пильнували стратегічні об’єкти, допомагали жителям міста, яке постійно було під ворожими обстрілами. А вже незабаром відбувся перший бій з російськими загарбниками. Це сталося під час звільнення селища Вільхівка, що неподалік Харкова.
— Нас тоді сильно потріпало — працювала ворожа артилерія, били міномети. Довелося відійти на попередні позиції, проте населений пункт був незабаром звільнений, — пригадує військовослужбовець.
Наступні кілька місяців були надважкими, але всі ці випробування: постійні переміщення підрозділу, зіткнення з ворогом, відбудування лінії оборони — лише зміцнили новостворений військовий колектив та продемонстрували якості людей. Олександр на той момент обійняв керівну посаду малої командирської ланки, оскільки непогано розбирався в психології людей та міг вплинути на побратимів.
— Такої кнопки, як «хороший лідер» не існує. Завжди важливо зрозуміти, хто твій підлеглий і які якості має. Але в усіх спільна потреба — щоб їх чули. Тому, думаю, головні якості командира підрозділу — це відчувати потреби групи та окремих людей. Але водночас пам’ятати, що в пріоритеті завжди саме колектив, оскільки потреби окремої людини та колективу можуть не збігатися. Варто чітко усвідомити, що це війна й ціною одного життя можна зберегти десятки інших, — розмірковує тероборонець.
Восени 2022 року підрозділ Олександра брав участь у звільнені частини Харківської області. Вони гнали російських окупантів від селища Білий Колодязь, закріпилися на Приколотному, а далі — рушили звільняти Куп’янськ. Чоловік пригадує, як зустрічали їх місцеві в кожному населеному пункті:
— Це були сльози радості! Нам, стомленим від боїв, відразу пропонували житло й відпочинок, а в одному із селищ мешканці влаштували персональну їдальню, де пригощали домашніми смаколиками, за якими ми так скучили! — пригадує армієць.
Деякий час тероборонці виконували завдання з охорони державного кордону з країною-агресором, а на початку цього року вирушили на найгарячіший на той момент напрямок — під Бахмут. Обороняти довелося українську землю на напрямку селищ Іванівка, Кліщіївка та Курдюмівка, поблизу траси, яка поєднувала Бахмут і Костянтинівку, що стала «дорогою життя» для українських підрозділів. Неодноразово «вагнерівці» намагалися взяти під контроль цю ділянку, але постійно відходили під опором харківських тероборонців.
— Їхній штурм починався переважно вночі. Наступає група людей, здебільшого це близько 50 осіб. За кілометр вони повзуть, а за 300 метрів від наших позицій хаотично стріляють у наш бік, аби виявити вогневі точки. Позаду йдуть професіонали — снайпери, мінометники. Їхня робота починається на дистанції близько 100 метрів. У такий спосіб перша група виснажує позицію, а ті, що йшли позаду, вже штурмують її.
А далі тривали бої безпосередньо в місці-фортеці…
— Здавалося, на той момент уся військова промисловість ворога, всі сили та засоби були спрямовані саме сюди. Артилерія та авіація використовувала тисячі тонн боєприпасів за добу! — розповідає армієць.
Олександр пригадує, що ландшафт міста мінявся перед очима чи не щогодини.
— Буває, виходиш рано вранці з підвалу багатоповерхівки й бачиш, що від інших таких же домівок, що стояли навпроти, за ніч залишилися лише руїни — був будинок, а ось його вже немає… Вікна, дерева, машини та стовпи були перемелені з асфальтом та снарядами. Це все перетворювалося в непрохідну територію.
Розповів тероборонець і про тактику ведення бою в умовах урбанізованої місцевості, яку використовує окупант.
— Усе відбувається так: йде група зачистки кількістю 3–5 людей. При собі мають стрілецьку зброю та гранати. Позаду слідує тактична трійка, а далі так звані три верблюди — без зброї та броні. Їхня роль полягає лише в тому, щоб нести патрони, гранати та іншу зброю — навантажені по максимуму. Вони геть не мають вигляду військових! Дивишся на них і виникає відчуття, що вони декілька місяців сиділи в якійсь ямі. У них порожній погляд, здається, нібито вони не розуміють, що відбувається навколо — припускаю, що перебувають вони під впливом якихось речовин…
Наразі батальйон Олександра на відновленні, але і про це можна казати умовно. Тероборонці навчають військової справи поповнення, яке прибуло до підрозділу замість тих, хто після Бахмута вже не стане до строю, та одночасно несуть службу на другій лінії оборони на одному з найзапекліших напрямків Харківщини.
Фото автора
