Мета — ускладнити Кремлю доступ до валютних надходжень і фінансування війни. Європейський Союз готує новий етап економічного тиску на Росію,…
Інструктор з навчання водіння автомобіля Тульчинського РСТК, що на Вінниччині, 58-річний Олег Біленький з перших днів широкомасштабного вторгнення рф на нашу землю пішов захищати Україну. Разом із сином і зятем. Сьогодні він ділиться спогадами про ті тривожні, сповнені драматизму дні й ночі.
«Взявши слухавку, я почув: „Почалося, батьку…“»
— Класик стверджував, що в кожного своя дорога на війну. А як ти опинився на ній? За повісткою?
— Не зовсім так. 23 лютого минулого року я приїхав до своєї доньки Тетяни, яка проживає у Вінниці, на гостини. Наступного дня, десь о п’ятій ранку, мене розбудив телефонний дзвінок. Телефонував син Володимир, який перебував у той час у Пісках — неподалік Донецька. Взявши слухавку, я почув: «Почалося, батьку…».
Так ось, почувши ці два слова, я відразу зрозумів, що саме «почалося». Я спитав лише одне: що він особисто збирається робити в цій ситуації. Володя сказав, що бачить себе на війні. Ми домовилися зустрітися в Умані. Там ми з ним і ще одним Володимиром — чоловіком доньки — вирішили йти захищати рідну землю.
— І подалися до Територіального центру комплектування?
— Я запропонував зробити саме так, але син не погодився. Ти ж знаєш, що наприкінці зими оскаженіла кацапня перла на Київ. Мій Володя запропонував їхати до столиці. Там ми вступили до підрозділу, яким керувала Маруся Звіробій, і з якою мій син був давно знайомий. Нам видали зброю, військову форму, іншу амуніцію. І підрозділи батальйону зайняли позиції на околиці столиці — на бучанському напрямку, звідкіля нависала чи не найбільша загроза місту. Знаєш, сьогодні істоти, які зрадили свою Україну й перейшли на службу московитам, називають себе «ополчєнцамі». Розбійники з великої дороги, нікчемні істоти — ось хто вони в моїх очах. А ось ми, хто тоді став на захист Києва, дійсно були ополченцями — захисниками своєї землі.
— Злагодження проходили?
— Яке злагодження могло бути в ті дні? Тоді ж московити за кілька днів майже дісталися Києва й готові були вже святкувати перемогу. Особисто я не бачив, але мої побратими розповідали, що в деяких підбитих бронемашинах, які не згоріли, знаходили парадну форму росіян: у ній вони збиралися пройтися Хрещатиком.
«Бажання поквитатися з тими, хто прийшов сюди вбивати твоїх дітей, батьків, допомогло хлопцям стати солдатами за лічені дні»
— Ти в минулому людина військова, знав, як поводитися зі зброєю, умів прицільно стріляти. Але ж поруч опинилися хлопці, які про армію знали хіба що з книг і кінофільмів і ніколи не тримали автомата в руках…
— Так, армійську службу я проходив на посаді інструктора-парашутиста у тодішніх повітряно-десантних військах колишнього срср. Але були й такі, про яких ти кажеш. Але чи розуміння смертельної небезпеки, що нависла над Україною, та й твоїми найріднішими людьми, чи палке бажання поквитатися з тими, хто прийшов сюди вбивати твоїх дітей, батьків, допомогло хлопцям стати солдатами за лічені дні. Такий приклад: у моєму взводі був тернополянин Мишко — сорокарічний чоловік, який відслужив рік у війську. Він розповідав, що під час служби йому потрібно було як мінімум 10 хвилин для того, щоб розібрати й зібрати автомат, а кулемета він узагалі в очі не бачив. А тут, під Києвом, він робив це за 2-3 хвилини.
«На фронті я побачив справжніх патріотів України»
— До бойових зіткнень із ворогом тоді справа не дійшла?
— Безпосередньо на наших позиціях таких зіткнень не було. Взвод, у якому я служив, займався протидиверсійною роботою — її в той час вистачало з головою. Адже прилегла територія до Києва кишіла покидьками на кшталт тих, хто нині наводить російські ракети на мирні міста й села нашої країни. Якщо сьогодні, коли всі бачать, що бліцкригу не вийшло в московитів, знаходяться подібні нікчеми, то тоді, коли важко було спрогнозувати фінал вторгнення, їх було в рази більше. Ми затримували всіх підозрілих осіб і передавали їх спецслужбам.
«Взвод, у якому я служив, займався протидиверсійною роботою — її в той час вистачало з головою»
У ті дні я переконався в тому, якими мужніми, готовими скласти голови за свою землю, є українці. Про всіх так не скажу, але на фронті я побачив справжніх патріотів України. Не маючи бодай поверхневої підготовки, вони відбивали атаки регулярної російської армії, у тому числі десантно-штурмових підрозділів — тих, що, за словами придуркуватого лукашенка, мали за три години захопити Київ.
— Як ти, Олеже, опинився у Збройних Силах?
— У квітні весь наш взвод був направлений до 199-го навчального центру десантно-штурмових військ, який був у Житомирі. Там упродовж чотирьох тижнів ми займалися бойовим вишколом. І займалися так, що ввечері, після занять, діставшись ліжок, падали на них наче мертві. Все через інтенсивність занять, шалені морально-фізичні навантаження. Зізнаюсь чесно: там, на полігоні, ми навіть ображалися на командирів, вважаючи, що вони нас «заганяють». Потім, коли ми брали участь у бойових зіткненнях з росіянами, подумки дякували їм. Адже ті навички, які ми тоді отримали, допомагали нам не лише чинити ворогу достойний спротив, а й врятували чимало людських життів.
— Чого ж ви там навчалися?
— Стріляти з різних видів стрілецької зброї, долати водні перешкоди, проводити розвідувальні дії тощо.
— Куди проліг твій подальший шлях після навчального центру?
— У район міста Ізюм, що на Харківщині, яке на той час було під контролем росіян. Нас розділяв Сіверський Донець. Ми намагалися «урізноманітнити» життя росіян, даючи їм зрозуміти, що прогулянки, навіть Слобожанщиною, яку вони вважають «іcконно русскою землею», не буде. Сказати, що сили були нерівними — нічого не сказати: і за чисельністю особового складу, і за озброєнням вони переважали нас в рази. Проте ми чинили достойний спротив і всі атаки ворога захлиналися.
— У звільненні Слобожанщини брав участь?
— Ми створювали для підрозділів, що наступали, умови. Наприклад, імітуючи наступ, відтягували сили ворога. Після того як вигнали з Харківщини кацапню, нас відправили на ротацію. У Дніпропетровську область, звідкіля я потрапив до військового госпіталю: загострилась проблема з колінами, які були травмовані під час ракетного обстрілу, мені стало вкрай важко пересуватися. Після тривалого лікування й операцій мене комісували. Сталося це в березні цього року.
«Син командував нашим взводом»
— Олеже, а син і зять весь час були поруч із тобою?
— Так. Син командував нашим взводом. Хлопці морально підтримували мене, одна їхня присутність додавала сил і бажання бити ворога. Правда, приблизно так і вони відгукувалися про мою присутність. Син командував нашим взводом у розвідувальному батальйоні ДШВ.
— Де він зараз?
— Старший лейтенант Володимир Біленький передавав свій бойовий досвід мобілізованим в одному з навчальних центрів, а зараз (станом на липень. — Авт.) займається формуванням нового підрозділу.
— Як ти почуваєшся сьогодні?
— Почуваюся більш-менш нормально й горю бажанням уже знову сісти за кермо свого навчального автомобіля. Скучив і за нашим провінційним, але таким прекрасним містом Тульчином, за своїми земляками. До речі, чимало жителів нашого містечка поповнили лави українського війська з перших днів російського вторгнення. Левова частка добровільно, не чекаючи повісток, уже 24 лютого із самого ранку прийшли до ТЦК. Але не всім судилося повернутися до рідних домівок…
Скучив також і за своїм колективом, де почуваюся дуже комфортно. Якщо стан здоров’я різко не погіршиться, то готовий знову взятися за автомат чи кулемет. Коли на українські міста й села летять «Кинджали» й «Іскандери», на фронті гинуть наші співвітчизники, а частина території окупована цими московитами-покидьками, на душі не може бути спокійно. І якщо ти не візьмешся за зброю і не знищуватимеш орків, вони можуть завтра чи післязавтра бути й у твоїй оселі…
— Наостанок тривіальне запитання: яка твоя найбільша мрія?
— Щоб якомога скоріше кацапські зайди покинув нашу землю і ми із сином Володею посиділи за святково-переможним столом, перехилили чарчину за нашу перемогу й тих, хто вже ніколи не побачить своїх дітей, батьків, дружин. Цією мрією й живу…
