Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Сьогодні лейтенант Ігор Степанченко виконує обов’язки в одному з відділів Харківського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А до середини липня цього року він служив в окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Ба більше, певний час командував ротою на Бахмутському напрямку.
У його тілі й досі лишається уламок від ворожої гранати. Також сильно болить голова під час негоди через акубаротравму. Проте армієць радий, що у свої 24 роки вже дещо зробив для України, і не тільки за час військової служби…
Лейтенант Ігор Степанченко
— Я уродженець Харківщини, — розповідає Ігор. — До 24 лютого 2022-го жив звичайним життям, але завжди прагнув чогось більшого. Закінчив спочатку механіко-технологічний коледж, а потім — один з харківських вишів за юридичним профілем. Водночас із навчанням відвідував військову кафедру як військовий психолог. У вільний час брав участь у різних соціальних проєктах від Харківської міської ради, працював понад два роки волонтером під час різних заходів тощо.
Двічі перемагав на регіональному конкурсі в номінації «Молода людина року»
Його активна участь у житті суспільства призвела до того, що у 2019 та 2021 роках він двічі ставав переможцем на регіональному конкурсі в номінації «Молода людина року».
Від моменту широкомасштабного вторгнення росії Ігор став оббивати пороги свого ТЦК та СП. Просив, щоб його узяли на фронт на будь-яку посаду.
— Мені на той час було лише 22 роки. Тож, мабуть, мене жаліли в терцентрі комплектування. Якось 8 квітня я з другом вкотре прийшов до військової установи. Там у той час збирали команду з мобілізованих. І мені дали дві години на збори… Після курсів підвищення кваліфікації на Львівщині за розподілом потрапив до гірських штурмовиків на посаду заступника командира роти з МПЗ. На новому місці служби обрадували тим, що я повернуся на Харківщину воювати з окупантами. В результаті 20 травня 2022-го потрапив на війну, — пригадав армієць.
За його словами, до численних обстрілів та відсутності побутових умов він звик доволі швидко. Адже сам просився на військову службу, а відступати не звик. У той час за ним міцно закріпився позивний «Замполь».
— Улітку 2022-го наш підрозділ перекинули на Донеччину, спочатку в район Соледара, а пізніше — трішки південніше. Знаєте, під Бахмутом я не обмежувався тільки своїми обов’язками. Був і заступником ротного з МПЗ, і взводним, і тиловиком, і старшим ударно-штурмових груп. Коли у вересні поранили мого командира роти, то кілька місяців тимчасово командував гірсько-штурмовим підрозділом, — розповів офіцер ЗСУ.
Незважаючи на свій молодий вік та незначну вислугу років, Ігор чітко засвоїв, що субординація і дисципліна — це складові перемоги.
— По службі я завжди суворий. Але перед постановкою бойового завдання ретельно перевіряв рівень забезпечення всім необхідним. Також постійно стежив за соціальною справедливістю під час складання графіку чергувань, надання відпусток тощо. Сподіваюся, що солдати та сержанти бачили мої старання. Принаймні я не боявся дивитися в очі підлеглим перед боєм та після нього, — зазначив воїн.
Також офіцер старався щодня обходити своє господарство, аби побачити воїнів та особисто дізнатися про нагальні проблеми.
— Мені цікаво було вчитися всього нового. Від саперів навчився розміновувати місцевість, а від розвідників — звертати увагу на дрібниці в тактичній ситуації. Також, вважаю, чомусь навчився в окупантів, бо влітку 2022-го проти нас були спецпризначенці російського гру. Вони, на жаль, багато поклали та поранили моїх побратимів, — зауважив «Замполь».
Одного разу на Бахмутському напрямку Ігорю довелося проводити мінування території, що була між нашими опорниками. Офіцера турбувало те, що там росіяни могли піти на прорив. Він завжди умовно ставив себе на місце командира-окупанта, щоб побачити проблеми у своїй обороні.
— Коли роботу з постановки мін майже завершили, то побачили, що із сусідньої висоти на нас у бінокль хтось дивиться. Наші пальці негайно перемістилися на спускові гачки. Мабуть, аналогічне зробили й ті, хто був по інший бік дороги. Ми перебували в незручній низині без кущів, а відстань була десь до 100 метрів. Тож, моя група виступала в ролі легкої здобичі. У цей момент я вийшов по рації на командира сусідньої роти. На щастя, то були його хлопці, — розказав воїн.
Попри поранення намагався ще й командувати ротою
Від початку вересня Ігореві стало в рази важче, бо рашисти тоді поранили його ротного. Доводилося одному думати про сотню воїнів. На той час проти них уже були «вагнерівці». Але українські воїни швидко показали, що тільки вони є господарями на своїй землі.
…Зранку 28 жовтня офіцер із групою висунувся вперед, аби не допустити ворожого прориву.
— Йшов першим. Та раптом біля мене почали вибухати гранати від АГС-17. Мене щось вдарило під «броніком» нижче попереку та «вкусило» в праву ногу. У шоковому стані я заліг, але продовжував командувати. На жаль, нормально стати на ноги вже не зміг. Пекельний біль охопив усю спину. Також відчув запаморочення та вологість від кровотечі. Оцінивши ситуацію, призначив старшого та відправив усіх на прорив. Сам же на адреналіні якось пошкутильгав до точки евакуації, — поділився спогадами Ігор.
На передовій морально було легко
Якщо з ногою особливих проблем не було, то спину лікарям довелося довго лікувати. Один уламок так і не вдалося витягнути через великий хірургічний ризик. На початку цієї весни відбулося засідання ВЛК, на якому молодого хлопця визнали непридатним для служби в бойових частинах.
— З госпіталю повернувся до пункту постійної дислокації. Поки чекав на перевід, виконував завдання в тилу: супроводжував машини, їздив на прощання з побратимами та посестрами, а також займався з новобранцями. Лише в середині липня 2023-го прийшов до свого ТЦК та СП на посаду офіцера відділення рекрутингу та комплектування, — повідомив хлопець.
Лейтенанту Степанченку вже довелося вручати кілька повісток військовозобов’язаним, і він одразу зрозумів, що на передовій морально було легше.
— Останні два тижні в мене зовсім інший напрям роботи. На фронті ми всі є друзями. Перед боєм нікого ні в чому не треба переконувати. Тут, в тилу, іноді попадаються, м’яко кажучи, не патріоти. А на поширене запитання від ухилянтів: «А чому ти сам не воюєш?» — відповідь нададуть мої бойові шрами і ворожий уламок у спині, — підсумував захисник України.
Фото автора та з власного архіву Ігоря Степанченка
