Сьогодні військовий юрист — це не просто фахівець із права, а офіцер, який допомагає ухвалювати законні рішення в умовах війни, захищає права військовослужбовців і забезпечує правову стійкість…
Василь сміється: «Зараз ви цьому не повірите, але у „військкоматі“ мені тричі відмовили у призові на службу. Ще й коли! У перші дні вторгнення росіян».
Щиро кажучи, борода йому пасує, робить трохи схожим на толкінського гнома-мандрівника. Попри доволі молодий вік, Василь і справді встиг побувати у світах. До лютого 2022 року мій співрозмовник уже декілька років працював за контрактом на промпідприємстві в Чехії, йому мріялося з часом одружитися й осісти в одному з містечок Моравщини. Проте друге коло великої війни з московією змінило життєві плани. Уже через день після широкомасштабного вторгнення зс рф Василь повернувся на Батьківщину й одразу попрямував до ТЦК та СП — за автоматом і набоями.
— Або хоча б за якоюсь інструкцією — куди поїхати, щоб їх отримати. Та якось не врахував ту обставину, що я є опікуном батька-інваліда. У перший прихід у «військкоматі» як ножем відрізали, сказали: «не візьмемо, і все». Вдруге — те саме, лиш на третій раз поговорили, допомогли написати заяву про те, що я добровільно зголосився до мобілізації. Потім спрямували до навчального центру, де я опановував військову науку та спеціальність водія-механіка, і лише у квітні потрапив до своєї десантно-штурмової бригади.
Нині Василь Васильович служить в інженерно-саперному підрозділі у групі розмінування. За «статутом» його функціональні обов’язки доволі прості: безпечно доставити «своїх» саперів до місця виконання бойового завдання й так само повернути назад. Та війна пише свої правила.
— Звісно, автівкою на сам «нуль» не виїдеш, зупиняємося десь біля нього, машину залишаємо, маскуємо, а далі — ніжками, — пояснює він. — Діємо залежно від ситуації: буває — треба прикривати хлопців зі штатної зброї, тоді берусь за автомат, але частіше допомагаю їм у розмінуванні в режимі «принеси-подай». Загалом, різні завдання виконував за цей рік…
«Корчі» vs Humvee: кілька слів про очевидні відмінності
Шорсткий степовий вітер набирає сили, підкидає слова десь геть уверх у пустий простір, гілочки ж поблизьких верб змучено тремтять і починають гудіти, наче гітарні струни. Голос співрозмовника губиться в повітрі, розмовляти просто неможливо. Василь махає рукою, кличе до свого «корча», мовляв, поговоримо в салоні. Забираємося в його трохи пожмаканий позашляховик, втискаючись поміж коробками та згортками інженерно-побутового майна: бухтами кабелю, спальниками, пакунками із запалами, інструментами з набору цивільного електрика, лопатами й консервами.
— Нормальний «течік»? — запитую у Василя.
— Може бути, — каже він, умощуючи автомат на задньому сидінні. — Я, власне, на «Хамві» їжджу, але він зараз у ремонті, тож мені дали цього «корча». Поки що так.
Він розповідає, що кілька місяців перед тим підрозділ отримав броньовану конячку — Humvee (HMMWV). Василь швидко вивчив його норов: за годину інструктор розповів, що і як працює, потім разок проїхалися разом, а вже на вечір команда саперів виїхала ним на «роботу».
— Уже два місяці їжджу на Humvee, машина — класна! — розсипає компліменти десантник. — На ній безпечніше працювати, почуваєшся набагато впевненіше, аніж на цивільних «корчах». Не раз було, що їдемо, аж тут прильоти метрів за п’ятдесят. У Humvee ми навіть не смикаємося, лиш побачили спалах — очі заплющили, машину хитнуло та й поїхали далі. Ось на таких-от автівках (стукає по керму «корча». — Авт.) їздити небезпечно… Он, бачите, діри на задніх дверях?! Тут метал такий, що для уламків узагалі не перешкода.
Міни з «приколами»
Ставлю Василеві «професійне» запитання про те, які міни найбільш небезпечні для автівок.
— «Теемки» (міни серії ТМ-62. — Авт.), — ані секунди не задумуючись, відповідає він. — Дуже страшна річ, доводилося бачити їхню «роботу». Якщо наїхати машиною, то від неї нічого не залишиться, навіть якщо вона десь поряд вибухне — авто просто розриває.
— Противник багато мін ставить?
— Дуже, і ще немало з «приколами». Зараз росіяни не шкодують їх, завалюють ними нашу землю, викладають величезні поля вздовж усієї лінії бойового зіткнення, а раніше такого не було. Якось працювали з побратимами на ділянці сусідньої бригади, допомагали робити прохід, то у смузі завширшки до ста метрів зняли 130 «теемок».
— Іншого разу, коли наші десантники готувалися йти в наступ, ми працювали попереду них і мали швидко зробити прохід у мінному полі, — веде далі Василь, — тоді зняли «танковий шлагбаум» із 50 протитанкових мін плюс десяток протипіхотних, схованих попід протитанковими. Усе, що було за межами проходу, навіть не чіпали — частину просто підірвали, а найбільш небезпечну ділянку просто позначили табличками мінної небезпеки.
Навіжені дні
Часом побратими звертаються до нього з підкресленим пошанівком, на ім’я й по батькові — Василь Васильович. Може, через пишну бороду, яку він викохав у перші ж тижні перебування на фронті, а може, за «важку руку» в бою, від якої не один орк задвухсотився. До початку широкомасштабного вторгнення зс рф Василь не мав бойового досвіду, однак за минулий рік у складі своєї бригади побував чи не в усіх найгарячіших точках фронту. На Бахмутському напрямку він уже не вперше, але все одно запитую: чи не страшно йому бути ось тут, у цілодобовій вогневій катавасії?
— Не те щоб узагалі не було страху, він є, ми ж нормальні люди, не роботи. Головне, щоб паніки не було, а у нас з цим немає проблем: бригада успішно воює, усі хлопці — арта, піхота, протитанкісти — дуже заряджені на боротьбу, — каже Василь. — Наші командири завжди стараються ухвалювати більш-менш безпечні рішення, бережуть людей, та й ми стараємося воювати без втрат, але на війні, на жаль, так не буває.
Останнім часом його підрозділ у дійсно жорсткі бої, що називається м’ясорубки, не потрапляв. Але й без того на війні трапляється багато неприємних речей, справді «навіжених днів і ситуацій», розмірковує Василь, найгірші з них — це обстріли з танків або мінометів.
— «Приліт» від них не завжди почуєш, — пояснює він. — Про мене, то нормальний контактний бій вести набагато легше. Це моє — коли ти маєш укриття, за потреби можеш сховатися в ньому, з нього зручніше відстрілюватися, маневрувати, відійти назад або рвонути на штурм. Можеш, зрештою, просто убити ворога. А от танки-міномети — серйозна небезпека для піхоти, перебуваєш ніби в захищеному місці, а тут шварк — і прилетіло. Але нічого, стараємося шукати надійні способи укриття, слухати, уважно дивитися в небо.
Є в особистому рейтингу Василя і особлива, найгірша танково-мінометна неприємність, яка трапилася торік на Луганщині.
— Ми працювали над розмінуванням позицій поблизу одного штурмового підрозділу, нас було четверо у групі, — пригадує він. — Мабуть, росіяни засікли нас дрончиком і влаштували «несподіванку» — мінометний обстріл. Тоді були в нас і «двохсоті», багато важких «трьохсотих»… На все життя запам’ятаю той день.
Війна змінила мене
За рік на війні Василь по вінця набрався не тільки вражень, а й досвіду: життєвого, бойового, водійського і професійного — саперного. Він знову жартує:
— Перша саперна наука — не лізь туди, де щось може вибухнути, на те є спеціально підготовлені люди. Утім, я теж навчився поводитися з вибухонебезпечним предметами, у разі чого розберуся і зроблю як треба, як то кажуть — «по науці».
А ще Василь навчився віртуозно користуватися всією лінійкою наявного в бригаді піхотного озброєння — від індивідуального до групового. Зокрема іноземного виробництва.
— Це, скажімо так, небезпечні знання, — спокійно констатує він, — але критично важливі для виживання на війні.
— Як ти вважаєш, війна тебе змінила?
— Так. Коли вона закінчиться, думаю, ніщо з пережитого не забудеться: ні воєнні звички, ні пережиті бої, ні оцей постійний адреналін. Не хочеться, щоб так було, але так сталося і його вже не забереш від мене… Помічаю за собою, що став спокійнішим, врівноваженим. Раніше з хлопцями із села постійно якихось пригод шукали, у бійки встрявали, якісь бешкети влаштовували. А тепер мені це не цікаво, хочу спокою, простого мирного життя.
Він визнає, що війна змінила не тільки його самого, а й плани на майбутнє. Тепер він мріє одружитися з коханою дівчиною із сусіднього села, привести її до своєї оселі і разом з нею будувати нове життя.
— Але тепер — тільки в Україні, щоб не намарно за неї віддавали життя і проливали кров мої побратими, — якось по-особливому твердо говорить Василь.
Фото автора
