Тут навчають офіцерів для воєнної та космічної розвідки, радіоелектронної та кіберборотьби, інформаційного протиборства, захисту інформації та безпілотних систем. Інститут є унікальним тим, що…
21 листопада 2022 року, у День Десантно-штурмових військ, військовослужбовець окремої аеромобільної бригади майор Денис Макаровський отримав нагороду звання «Герой України» із врученням ордена «Золота Зірка».
Про свій шлях у лавах Збройних Сил України, перше бойове завдання під час широкомасштабного вторгнення, оборону Ізюма, бої в «Шервудському лісі» та рік оборони найважчої ділянки фронту — Білогорівки на Луганщині, Денис розповів кореспондентці АрміяInform.
— Пане Денисе, розкажіть, будь ласка, коли і як розпочався ваш шлях у лавах ЗСУ?
— У 2015 році я вступив до Військової академії міста Одеса. Навчався всі чотири роки і після цього одразу потрапив у свою рідну окрему аеромобільну бригаду. Почав службу на посаді командира розвідувального взводу. Під час широкомасштабного вторгнення був призначений на посаду командира розвідувальної роти, а нині вже обіймаю посаду начальника штабу свого батальйону. 24 лютого 2022 року моя рота першою була готова до виконання бойових завдань. Наступного дня мені і підлеглому особовому складу поставили завдання, і ми одразу висунулися на його виконання. На нашу базу потрапили аж наприкінці березня.
— У перші дні широкомасштабного вторгнення в усіх українців був шоковий стан. Ваш підрозділ від самого початку боронив найважчі ділянки фронту на сході України. У чому полягала суть першого бойового завдання?
— На той момент головне завдання полягало в тому, щоб знайти противника. Ніхто не знав, де наші підрозділи стоять, а де противник. Треба було швидко орієнтуватися і все визначити. Я разом зі своїми побратимами відправився аж до Харківської кільцевої, і вже там вступили в перший бій з ворогом. Наша розвідувальна рота була дуже добре озброєна, вже тоді ми мали комплекси NLAW та новітні гранатомети. У нас зав’язувалися бої, знищували легку броньовану та колісну техніку. Пізніше довелося відходити до Ізюма. Після цього була оборона міста Ізюм… Це було дійсно складно, там і дістав своє перше бойове поранення, але продовжив залишатися на місці та виконувати завдання разом зі своїми побратимами. Коли місто опинилося в повному оточенні противника, то я організовував виведення своєї роти й інших підрозділів моєї бригади, яка опинилась у підступній пастці ворога. Після успішного виведення наших підрозділів з повного оточення мене нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
— Мені відомо, що далі ви брали участь у Святогірській кампанії та в боях за славнозвісний «Шервудський ліс». Що з тих днів запам’яталося найбільше?
— Так, дійсно, все це є за моїми плечима. Якщо говорити про «Шервудський ліс», то спочатку це були постійні обстріли артилерії противника. Ворог не підганяв свій особовий склад занадто близько. У ті моменти моя рота тісно взаємодіяла разом з розрахунками ПТРК, що давало нам змогу якісно знищувати техніку окупантів та скупчення піхоти. Крім цього, моя рота постійно проводила диверсії, заходили в тил ворога… Цей ліс сам по собі дуже густий, за 20 метрів уже немає чіткої видимості. Тож, коли пізніше військовослужбовці армії рф завели свої війська ближче до наших позицій, тоді у нас були близькі контакти. У цьому лісі ми знищили половину групи 10-ї бригади спеціального призначення противника. Вони на нас висувалися, ми одразу прийняли бій. Після повного знищення восьми осіб з ворожої групи — решта окупантів повтікали. Пізніше у славнозвісному «Шервудському лісі» з’явилися інші регулярні війська противника. Ми стояли проти мотопіхотних бригад та батальйонів. У нас сили не були рівними, адже їх було набагато більше. Утім, це не заважало нам заходити до противника в тил та вибивати їх із займаних позицій. Я пишаюся тим, що моя бригада і ввірений мені підрозділ повністю справлялася з усіма завданнями. Також у «Шервудському лісі» дістав друге поранення, коли підірвалася протипіхотна ворожа міна. Довелося трішки пройти лікування, але все ж це не заважало мені дистанційно продовжувати керувати своїм підрозділом. Щойно стало можливим, я повернувся до своїх побратимів.
— Скажіть, будь ласка, чи брали ви разом з підрозділом трофеї?
— Особисто я і мій підрозділ воювали вже на багатьох напрямках російсько-української війни. Ми стояли проти різних підрозділів і, звичайно, брали трофеї. Щодо техніки, то це на початку широкомасштабного вторгнення ми взяли декілька БТР-82. У нашому підрозділі було доволі багато власного озброєння, тому і передавали трофеї тим батальйонам і бригадам, які потребували цього більше.
— Ваша бригада титанічно тримає майже рік пекельну точку російсько-української війни — Білогорівку на Луганщині. З якими підрозділами ворога тут стикалися?
— У Білогорівці ми перебуваємо весь час після вищеперерахованих операцій та кампаній. Тут у нас був один із найсильніших противників — «вагнерівці». З ними цікаво воювати в тому сенсі, що якщо їх відправляють у бій, то вони йдуть до кінця. Також стикалися з так званими військами «лнр, днр» та штурмовими групами спеціального призначення. Головне, що варто пам’ятати, — ніколи не можна недооцінювати противника. Нам відомі підтверджені дані, що ми знищили три повні ешелони «вагнерівців», це приблизно півтори тисячі солдатів противника.
— За вашими плечима всі найважчі бої, які були на східному напрямку. Чи можете сказати, чим відрізняється тактика ворога на різних напрямках?
— Якщо порівнювати Білогорівку на Луганщині, «Шервудський ліс» та Святогірську кампанію, то, звісно, тактика ворога доволі різна. На початку широкомасштабного вторгнення нам зустрічалися підрозділи, у складі яких були люди, які воювали в Сирії. Як підтвердження, ми знаходили буклети та невеличкі словники з тієї мови на нашу. Для нас це справді було шоком. Крім цього, варто зазначити, що під час Святогірської кампанії противник йшов на нас важкою технікою. Тобто заїжджали танки, попереду прикривалися беемпешками. Дій піхоти противника майже не було. Її вони застосовували тільки в тому разі, коли село повністю оточене технікою і ворожа піхота здійснювала зачистку. Якщо порівняти з «Шервудським лісом», то там ворог більше боявся нас. По ньому були розосереджені регулярні підрозділи піхоти та мотострілецькі батальйони, але потужних наступальних дій окупанти там не проводили. У Білогорівці ми бачимо зараз, що тут вони повністю йдуть усім що мають. Бувало таке, що мої хлопці відбивають за добу по 5–6 атак ворожої піхоти, враховуючи те, що під час однієї такої атаки йде більше ніж 40 осіб. Але ми тримаємо і далі позиції, адже це наша земля, і ми нікуди з неї не підемо.
— Пане Денисе, скажіть, будь ласка, що дає вам сили боротися далі і як ви мотивуєте свій підлеглий особовий склад?
— По-перше, я офіцер, який навчався цій справі чотири роки. Навіть будучи курсантом ще, я усвідомлював, що таке широкомасштабне вторгнення можливе, і я повинен бути готовим до нього. Щодо моїх хлопців, то в моєму підрозділі служить дуже багато побратимів з Донецької та Луганської області. Тобто у цих хлопців були домівки, мрії, дитячі спогади, але потім сюди прийшли російські окупанти і руйнують усе, що ми так довго створювали та плекали. Мотивація у всіх очевидна та одна — повністю вигнати і знищити противника. Як сказав наш Верховний Головнокомандувач: «Нам треба повний вихід на державні кордони 1991 року». Особисто я хочу, щоб ми скинули ту нікчемну владу, яка керує усім в росії, адже стільки зла, скільки вони завдали Україні, цивілізований світ ще не бачив.
Фото та відео автора
