Про одну з моделей повітряних суден, що були перетворені на брухт на ворожих летовищах у перший день нинішнього літа, — літак далекого радіолокаційного виявлення та управління А-50,…
Велика Британія є країною, яка своєю позицією та діями сприяє перемозі України над російськими окупантами. Мова йде про військову, фінансову, гуманітарну допомогу. Водночас громадяни Сполученого Королівства дізнаються нове про Україну та українців через тих, хто виїхав туди, рятуючись від війни.
Без перебільшення, епохальною подією можна вважати «Євробачення», яке відбулося в Ліверпулі у травні. Свято, що музикою об’єднало наші держави та людей.
Співпрацю Британії та України, викрадення росіянами українських дітей та як зараз британці відкривають для себе українську культуру, кореспондент АрміяInform обговорив у інтерв’ю з Амбасадоркою Британії в Україні Дамою Меліндою Сіммонс.
— Пані Посол Сіммонс, дякую вам за можливість поспілкуватися. Минулого тижня росія вийшла із «зернової угоди» та продовжує вчиняти терор проти цивільного населення України. Якою є ваша позиція щодо російських ракетних ударів по Одесі?
— По-перше, для мене було шоком бачити, як Одеса стала мішенню для росіян. Аналогічно це стосується всіх міст в Україні.
По-друге, авіаудари росіян по цивільних мирних мешканцях України — це ще один пункт у списку їхніх злочинів.
Щодо «зернової угоди», то росія ухвалила рішення більше не брати в ній участі. Крім того, схоже, що рф хоче перешкодити Україні здійснювати експорт аграрної продукції іншими способами. Звичайно, це також є злочином рф, який завдає шкоди не лише Україні, а й світовій продовольчій безпеці.
Британія закликала росію повернутися до «зернової угоди», засудивши дії москви. А для того, щоб Україна повернула свої позиції у структурі світової продовольчої безпеки, росія має вивести свої війська з території України.
— Якою є нинішня стратегія Великої Британії щодо Чорноморського регіону?
— Стратегія Британії залишається тією самою, що була й колись. Вона полягає в тому, що Чорне море є важливою частиною української території. І стратегічно важливим регіоном з причин, які ми щойно обговорили — міжнародна торгівля України та продовольча безпека.
Велика Британія є військово-морською країною. І на двосторонньому рівні ми давно говорили про посилення спроможностей українського флоту. Підтримка Британією Військово-Морських Сил України — це частина британсько-українських відносин як зараз, так і в майбутньому.
— Викрадення росією українських дітей — це велика загроза і трагедія для нас. Які ваші думки з цього приводу та як можна за підтримки Британії повернути цих дітей в Україну?
— Мені емоційно досить важко говорити про це. росія веде гібридну агресію проти України. Перешкоджання експорту українського зерна — це частина російської війни та вторгнення в Україні. Так само як і бомбардування українських міст.
Викрадення дітей також є частиною російського вторгнення. І насправді боляче говорити про це, адже мова йде про дітей конкретних людей.
Насправді я ледве стримую себе, коли думаю, що дітей забирають або силоміць, або під виглядом, ніби вони їдуть у літні табори чи кудись на оздоровлення. Тоді українським родинам може бути бюрократично важко повернути їх назад. Або вони піддаються неймовірному невпинному промиванню мізків (з боку росіян).
Оскільки війна в Україні триває вже впродовж багатьох років, то питання вилучення дітей не є новим. Викрадення, окрім всього іншого, створює психологічний бар’єр між дітьми та їхніми батьками. Ми знаємо, що є діти, які повертаються (з росії. — Ред.) з думкою, що воювати росіянам проти України — це правильно.
Тож перед Україною постало не одне, а два питання: перше — це необхідність повернути дітей у їхні сім’ї, а друге — це психологічна допомога після промивання мізків (росіянами. — Ред.).
Але цілком зрозуміло, що росіяни викрадають дітей, щоб винищити під корінь наступне покоління захисників України. Усе це надзвичайно жахливо. Це жахливо на всіх мислимих рівнях. І для мене це питання, яке не потребує стільки дискусій.
Припиніть красти дітей України! Дозвольте цим дітям повернутися. Дозвольте батькам повернути своїх дітей. І дозвольте Україні зростати.
— Минулого місяця в Лондоні відбулася конференція щодо відновлення України. Якою ви бачите роль Британії у відновленні України?
— Я була на конференції з відновлення України і вважаю, що вона пройшла фантастично. Ми прагнули чітко пояснити, що люди в Британії об’єднуються заради того, щоб допомогти країні, яка цього потребує, — Україні.
Я вважаю, що під час конференції з відновлення України це дійсно вдалося зробити. Під час неї було створено посередницькі відносини між британськими компаніями, зацікавленими в інвестуванні та підтримці України, та українським урядом.
Я знаю, що українські урядовці цінують надану під час конференції можливість представити свої плани представникам бізнесу з Британії. Тому я насправді дуже пишаюся тим, що ми змогли це зробити. Британія може бути посередником у процесі відновлення України.
І оскільки в Британії є фондова біржа, і Сіті (фінансовий центр Лондона. — Ред.), то природно мати брокерські відносини з Україною.
Є очікування від міністрів українського уряду, щоб перетворити вступні переговори в меморандум про взаєморозуміння та нові проєкти. Водночас це також можливість для Британії розвивати відносини з Україною в ролі посередника її відбудови.
— Чому операція INTERFLEX та військова підтримка Британії є важливими для зміцнення Збройних Сил України?
— Щодо військової підготовки ЗСУ, знову ж таки, тут справді є чим пишатися. Передусім тому, що 20 тисяч українських військових ще мають пройти базову підготовку на британській території для подальшого ведення бойових дій (за даними Міноборони Великої Британії наразі 17 тисяч українців уже пройшли тренування за рік існування програми. — Ред.). І більшість із них раніше не мали подібного досвіду.
Є фундаментальна різниця між тим, коли відправляють на фронт людей, які вже мають підготовку на базовому рівні та готові до бою, і тими, хто не має цього. Саме на рівні підготовки ґрунтується моральний дух військ і їхня здатність брати участь у бойових діях. Я відвідувала декілька британських баз, де допомагають мобілізувати українські війська у стан готовності до війни.
Українські військові в Британії отримують не тільки базові бойові навички, а й психологічну допомогу, щоб і в цьому аспекті бути готовим. Також українці опановують, як використовувати свою базову зброю, та отримують знання про те, як надавати першу допомогу в бойових ситуаціях. Ми бачимо, що тренування українців у Британії є ефективними, адже знаємо, що ще дев’ять держав надали тренерів для операції INTERFLEX.
Інші країни також бачать, що базова бойова готовність є дуже важливою для Збройних Сил України.
Щодо військової підтримки, надання озброєння, прем’єр-міністр (Ріші Сунак. — Ред.) та міністр закордонних справ (Джеймс Клеверлі. — Ред.) Британії чітко заявили, що ми підтримуватимемо Україну стільки, скільки буде потрібно. Британія має надати те, що, за словами українців, потрібне для них.
І якщо в Британії певного озброєння нема, то проводимо переговори з іншими державами, які теж надають військову підтримку Україні.
— Україна та Британія мають багато спільного в історії. Гіта Вессекська була першою дружиною Володимира Мономаха, Стефан Терлецький був економічним радником Маргарет Тетчер. І як, на вашу думку, спільне розуміння історії може поглибити наші відносини?
— Я буду чесною з вами. Я не впевнена, що британці мають спільне розуміння історії, яке ви описали.
Водночас громадяни Сполученого Королівства проявляють інтерес в обговоренні історичних питань. Тепер відомо, що історичні зв’язки між Британією та України виникли давно.
Минулого тижня я була в Ексетері в університеті та спілкувалася з батьками, які взяли до себе українських біженців.
Місцеві британці розповіли мені, що глибше розуміння України виникло в них завдяки культурній єдності з українськими біженцями. І громадяни Британії це дуже цінують.
Зараз є глибше розуміння британцями не лише цінностей, а й того, як українці живуть, чим вони насолоджуються, що ними рухає.
Щодо співпраці в культурному аспекті, то кілька речей тут важливі. Одна, безперечно, це пісенний конкурс «Євробачення».
Для українців було дуже емоційно побачити ступінь ентузіазму, з яким Ліверпуль сприйняв цей виклик — провести конкурс за Україну (у 2022 році через безпекові аспекти України Британія запропонувала свою допомогу. — Ред.). Місто створило надзвичайну феєрію.
Я теж дуже емоційно спостерігала за «Євробаченням». І було це пов’язано з відчуттям того, що під час яскравої події дві країни об’єднала культура.
Я думаю, що це було фантастично.
Іншою стороною була культурна співпраця за сприяння Британської Ради. Ми провели (разом з Українським Інститутом. — Ред.) особливий рік культури між Україною та Великою Британією. Він мав відбуватися в обох країнах, але через війну не зміг відбутися в Україні.
Отже, ми збільшили кількість місць для проведення подій у Великій Британії, а частина була онлайн. І було дивовижно спостерігати, як деякі провінційні міста Великої Британії створювали події про українську літературу, кіно, музику.
Так виникли міжкультурні мости через презентацію українського таланту по всій Британії.
Я впевнена, що якщо продовжувати представляти українську культуру, то буде розуміння дуже глибокого історичного зв’язку з Україною у Великій Британії.
— Як це працювати в країні предків?
— Це дійсно складно. Я тут чотири роки та перебуваю наприкінці своєї роботи на посаді Амбасадорки.
З одного боку, робота в Україні була справжньою подорожжю для мене. В першу чергу, щоб зрозуміти близьке місце для материнської частини моєї родини. Саме тих речей, які ми не знали про Україну.
Оскільки я була в Україні, то могла поділитися тим, що моя мати та її родичі вважають дуже цінним. Минуло понад 100 років, як у нас тут була сім’я.
Мої прадіди виїхали й безпечно оселилися у Великій Британії та США. Предки зробили це не тому, що хотіли краще жити десь в іншому місці, а тікали від чогось.
Вони не були багатими людьми, які все ж вважали, що бути євреєм в Україні тоді було настільки небезпечно. І їм довелося виїхати, а потім історія довела, що цей крок був правильним — не лише через погроми, а й через Голокост.
Це історія, яку ще потрібно зрозуміти та поділитися нею. Мені часто ставлять запитання про особистий зв’язок з Україною під час інтерв’ю. Усіх дуже цікавить його емоційна частина, але водночас мало цікавить те, що стояло за рішенням моїх предків виїхати.
Фото, відео Миколи Давидовського та Валентини Вілюри
