Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Правду кажуть, що справжній тренер це другий батько для всіх своїх підопічних, отже знайомтеся — тренер вищої категорії, командир роти вогневої підтримки Ковельського батальйону однієї з бригад Сил ТрО ЗСУ капітан Віталій. Спортсмен з дитинства, під час навчання у Одеській державній академії будівництва та архітектури продовжив займатися спортивними єдиноборствами, а одразу по закінченню вишу та переїзду на Волинь вирішив спробувати себе у ролі тренера. Робота сподобалася, тож з часом чоловік закінчив і Інститут фізичної культури та здоров’я СНУ імені Лесі Українки.
— Довелося все робити з нуля. Починали з французького боксу «сават», потім у зв’язку з популярністю перейшли на кікбоксинг WAKO, — згадує Віталій. — Спочатку наш клуб працював на громадських засадах, а коли вже з’явились результати — місцева влада запропонувала співпрацю.
Для того, щоб мати можливість шукати талановиту молодь, Віталій відкрив безоплатну секцію кікбоксингу на базі Дитячо-юнацької спортивної школи імені Євгена Кондратовича в місті Ковель. Там мали можливість займатись усі охочі, навіть діти, яких «виховувала» вулиця, але саме на них тренер і робив акцент.
— Мотивація та бажання для того, щоб реалізувати себе в житті, в таких «бурсаків», як їх називали інші тренери, вища за тих, хто закінчує школу та має можливість вчитись далі, — наголошує Віталій. — Моя вища категорія тренера це результат високих досягнень моїх підопічних. Здобутки рівня всеукраїнських та міжнародних змагань прийшли вже, коли я працював у клубі за підтримки міської федерації.
Серед вихованців чоловіка були не тільки призери і чемпіони кубків України, але й призери кубків і чемпіонатів Європи та світу. Це Роман Кухта, Ян Варакін, Роман Вдовиченко, Володимир Скоповський, Дмитро Галейда, але найуспішніший серед них Юрій Зубчук — «срібний» призер чемпіонату Європи та триразовий «срібний» призер чемпіонатів світу. Наразі дехто з хлопців «волонтерить» та допомагає зокрема і підрозділу свого тренера, але є і ті, хто боронять нашу країну зі зброєю в руках.
Свого першого бойового досвіду Віталій набув у 2015 році, коли за мобілізацією прийшов служити в окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого. Там він здобував нові для себе практичні військові знання, доріс до командира роти вогневої підтримки та у 2016 році звільнився у запас. Коли почалась широкомасштабна агресія рф проти України, чоловік сам прийшов до військкомату та потрапив до Ковельського батальйону окремої бригади ТрО, де служить і на цей час.
— Як тренер я розумів, що найголовніше для ефективної командної роботи це психологічна сумісність воїнів у колективі. Мені сказали, що я можу вибирати людей з будь-якого підрозділу, та розуміючи, що навчити особовий склад стріляти легше, ніж злагодити підрозділ, формував розрахунки, по-перше — з тих, хто мав досвід роботи з тією зброєю, яку нам повинні були дати, по-друге, з тих, хто з цими людьми був в нормальних відносинах і, як показав час, коли ми почали воювати, не помилився, — говорить військовослужбовець.
— Я одразу сказав підлеглим — головне витримати перший бій. Під час першого штурму ворог на бронетехніці зайшов у яр, де їх не було видно, потім висунувся на 50 метрів та почав насипати з гранатометів та кулеметів. росіяни намагалися зайти з флангу, але завдяки правильному розташуванню людей та гарній роботі нашого мінометного розрахунку всі їхні спроби вибити нас з позицій були марні.
Коли ми запитали у Віталія, яка річ йому болить найбільше за цей час, він, трохи помовчавши, сказав, що це загибель його підлеглих. За час боїв його підрозділ втратив вже трьох хлопців, одним з яких був його учень, на ім’я Олександр.
— Він був дуже перспективним спортсменом та, мабуть, фізично найсильнішим в нашому підрозділі, — розповідає ще один учень Віталія, навідник кулеметного відділення молодший сержант Юрій, який разом з Олександром свого часу прийшов до підрозділу під командуванням їхнього тренера. До служби в армії Юрій вісім років займався кікбоксингом та отримав спортивне звання — «кандидат у майстри спорту України».
— У бою я себе відчуваю як риба в воді й це також завдяки заняттям спортом. Звісно, дуже допомогла військова підготовка, яка була на Волині, але загартованість, щоб почувати себе впевнено, «на адреналіні», я отримав, коли займався кікбоксингом, — наголошує Юрій.
Поки Віталій стоїть на захисті нашої країни, його вихованці, які вже «міцно», як-то кажуть, стоять на ногах фінансово, підтримують клуб та приводять займатися кікбоксингом вже своїх дітей. Учні, які залишились вдома на Волині, продовжують тренуватись та бережуть клуб до повернення тренера. У проміжках між виходами на позиції тренер знаходить час, щоб висилати їм програму підготовки на тиждень. Загалом у Віталія програма розписана на 3 роки для кожної вікової групи, а для професійних спортсменів окремі загальні й індивідуальні плани.
— Завдяки тому, що зараз хлопці тренуються за планом, після мого повернення ми за пів року або рік знову почнемо активно виступати на змаганнях, — ділиться своїми планами чоловік.
Своїм прикладом Віталій доводить важливу місію професійного досвіду справжнього тренера в житті своїх солдатів і спортсменів для перемоги та майбутнього України.
Олексій Шаблій для АрміїInform
