Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Торік 49-річний водій маршрутного автобуса Олексій Шматько наполіг на своїй мобілізації до лав армії, бо інакше просто не міг. Відтоді в житті харків’янина відбулося чимало різного роду подій. Але він й досі вважає, що під час служби у Збройних Силах України йому тричі пощастило.
На момент початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну він працював на одній з харківських автостанцій: перевозив людей східним регіоном, ремонтував транспортні засоби тощо. Уже 24 лютого 2022-го він прийшов до військового столу своєї сільради та заявив про готовність воювати. Там узяли це до уваги, але продемонстрували певні сумніви, зважаючи на його вік. Тому він продовжив перевозити гуманітарну та іншу допомогу, а також займатися евакуацією постраждалих людей з прифронтових районів області.
— У мене, можна сказати, була певна бронь від мобілізації, — каже Олексій. — У нашому комунальному підприємстві кожен водій був на вагу золота. Але ж в той час навколо палала війна. Мій Харків щодня зазнавав артилерійських чи авіаційних атак. Якось я перевозив продукти до передмістя обласного центру, в район Салтівки. У момент розвантаження із вікна багатоповерхівки мені помахала рукою маленька дівчинка. Коли ж ми прибули туди наступного дня з іншим майном, то та квартира вся вигоріла. Сусіди мені сказали, що уночі дитинка із батьком загинули. Як же після такого всидіти вдома?
Міна 82-го калібру впала між його ніг
Чоловік потрапив до окремого штурмового батальйону «Айдар» механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха.
— Свого часу я відслужив строкову в прикордонному відомстві України. Але на початку 1990-х був мирний час, і воювати мене навчили тільки в цій бойовій частині ЗСУ. Атмосфера в нас була дуже дружня. Той незламний добровольчий дух, що виник ще у 2014-му під час формування батальйону, не згас й до сьогодні. Ми були всі братами та сестрами, готовими віддати життя за рідну державу, — розповідає солдат Шматько.
Після курсу перепідготовки та прийняття посади стрільця воїна на псевдо «Ведмідь» направили воювати на Бахмутський напрямок.
— Здебільшого брали участь у вуличних боях. По метру-два в день відбирали територію у ворога чи зупиняли його шалений наступ. Пригадую, як одного разу міна 82-го калібру впала просто між ніг і не розірвалася. Знаєте, ми тоді мало спали та були дуже втомлені. Мозок же працював лише на стрільбу по ворогові. Тому я подивився на це смертельне залізо, встав та пішов собі далі. Тільки потім усвідомив, як же близько була смерть. То був другий раз, коли мені усміхнулася військова вдача на війні, — розказує він.
Після вибуху гранати рука була схожа на «м’ясний ряд»
На жаль, багато друзів він втратив у Донецькій області. Також чимало айдарівців було поранено. Деяких постраждалих він самотужки витягував із поля бою та ніс до місця евакуації. А ось 4 грудня 2022-го товаришам по зброї довелося врятовувати вже його.
— То був звичайний бій. Ми утримували одну із важливих будівель. Ворог же намагався протиснутися у глибину нашої оборони. Поки хлопці вели вогонь у напрямку московитів, я — прикривав тил. Та раптом граната від РПГ-7 розірвалася просто біля моєї правої руки, що тримала автомат. Мене відкинуло назад. Відразу відчув різкий біль у спині, бо вдарився у стіну. Коли ж подивився на руку, то вона була схожа на якийсь «м’ясний ряд» у базарний день, — розповідає «Ведмідь».
Усі його товариші та бойові медики того дня не могли повірити в те, що після вибуху гранати можна вижити. Але найцікавіше було попереду…
Так, коли Олексія привезли до Костянтинівської районної лікарні, то його спочатку оглянув цивільний лікар. Досвідченим поглядом він відразу ж вирішив, що треба ампутувати руку нижче ліктя та вже дав відповідну команду медсестрам. Після таких слів будь-хто впаде у відчай. Та в цей момент біля пораненого армійця з’явилися два лікаря-волонтера з Великої Британії.
— Після того дня я полюбив усе, що пов’язано з Туманним Альбіоном. Один із англійців на ім’я Майкл на ломаній українській попросив колег трошки почекати. Він дістав свій переносний рентгенологічний апарат. Подивившись на монітор, він сказав, що руку ще можна врятувати. Далі мене переправили до Дніпра. Операція тривала понад чотири години. Вже цього року відбулась повторна операція з пересадки кістки. У результаті більше ніж три кілограми не можу піднімати, і чутливість шкіри зовсім не та. Проте ж моя рука зі мною. Вважаю, що це є справжнім дивом, — говорить Олексій.
Через стан здоров’я довелося перевестися до РТЦК та СП
Потім був тривалий курс реабілітації та кілька засідань військово-лікарських комісій. Рішенням лікарів у погонах «айдарівцю» заборонили служити в бойовій частині. Тому наприкінці червня 2023-го його перевели до роти охорони одного з районних ТЦК та СП міста Харків.
— У моїй руці ще лишається спеціальна металева пластина, що допомагає скоріше загоїтися кістці. Роблю спеціальні вправи, але боюся, що водієм автобуса вже ніколи не буду. Та я не переймаюся через це, адже мені й так тричі пощастило в армії. На посаді стрільця підрозділу охорони стараюся приносити чимало користі своїй країні. Моя дружина та двоє доньок живі й здорові. Ми однаково віримо в перемогу Збройних Сил України та продовжуємо робити все, що мають всі справжні патріоти, — наостанок скаже солдат Шматько.
Фото автора та з власного архіву Олексія Шматька
